Орієнталізм - Едвард Ваді Саїд
Тоді як Есхіл зобразив Азію, що оплакує свої втрати, а Нерваль виразив своє розчарування Сходом, бо він {316} здався йому не таким чарівним, як йому хотілося, Лоуренс сам перетворюється й на опанований тугою континент, і на суб’єктивну свідомість, що виражає майже космічне розчарування. В кінці Лоуренс — і не лише завдяки Ловеллові Томасу та Робертові Ґрейвзу — і Лоуренсове бачення стають справжнім символом орієнтальних проблем: одне слово, Лоуренс бере на себе відповідальність за Схід, розмістивши свою обізнаність і свій досвід між читачем та історією. Справді-бо, те, що Лоуренс пропонує читачеві, є неопосередкованою спроможністю експерта — спроможністю на короткий час стати Сходом. Отож усі події, гадано приписані історичному повстанню арабів, зводяться в кінцевому підсумку до пережитого у зв’язку з ними особистого досвіду Лоуренса.
Тому в такому випадку стиль — це не тільки спроможність символізувати такі величезні узагальнення, як Азія, Схід, араби; це також форма зміщення та втілення, через яку один голос стає цілою історією й — для білого європейця як читача або автора — єдиним видом Сходу, який він спроможний знати. Як ото раніше Ренан накреслив поле можливостей, відкрите для семітів у сфері культури, думки та мови, так і Лоуренс накреслює схему простору (і до того ж привласнює цей простір) й часу новітньої Азії. Наслідком такого стилю є те, що він штучно наближає Азію майже впритул до Заходу, але тільки на короткий момент. В кінці ми залишаємося з відчуттям, що патетично велика відстань досі відокремлює «нас» від Сходу, рокованого носити свою чужість як знак своєї перманентної віддаленості від Заходу. Цей прикрий і безнадійний висновок був підтверджений (одночасно) і закінченням Форстерової «Подорожі до Індії» (Е.М. Forster, «A Passage to India»), де Азіз і Філдінґ намагаються досягти замирення, але зазнають невдачі:
«Чому ми тепер не можемо бути друзями? — сказав він, приязно поклавши руку йому на плече. — Адже я цього хочу. І ти цього хочеш».Але коні цього не хотіли — вони розійшлися; і земля цього не хотіла, наїжившися скелями, між якими вершники могли проїхати лише один за одним; не хотіли цього й храми, водоймище, в’язниця, палац, птахи, стерво, заїзд, що потрапили в поле їхнього зору, коли вони {317}їхали з ущелини й побачили внизу Mo: вони цього не хотіли, й вони сказали сотнями своїх голосів: «Ні, тільки не зараз», — і небо також сказало: «Ні, тільки не тут» 49.
Цей стиль, це компактне визначення є тим, на що завжди наштовхуватиметься Схід.
Попри песимізм цих фраз, за ними ховається позитивне політичне послання. Береги провалля, яке розверзлося між Сходом і Заходом, можуть бути з’єднані, як це добре знали Кромер і Бальфур, вищим західним знанням і більшою потугою Заходу. Лоуренсове бачення було доповнене у Франції книжкою Моріса Барреса «Пошуки в країнах Леванту» (Maurice Barrés, «Une Enquête aux pays du Levant»), в якій розповідається про подорож на Близький Схід, здійснену в 1914 р. Як і багато праць, написаних раніше, «Пошуки» повторюють чимало з того, що вже було сказано, і їхній автор не тільки дошукується на Сході джерел та витоків західної культури, а й намагається робити те саме, що робили Нерваль, Флобер і Ламартін під час своїх мандрівок на Схід. Правда, подорож Барреса мала ще один додатковий вимір: він шукав доказів, а також очевидних слідів французької конструктивної ролі на Сході. Проте різниця між французьким та англійським експертним знанням залишається: перше намагається встановити реальний зв’язок між людьми й територією, тоді як друге діє у сфері духовних можливостей. Для Барреса французьку присутність найліпше видно у французьких школах, де, як він каже, говорячи про одну з таких шкіл, відкриту в Александрії, «я був у захваті, коли малі орієнтальні дівчатка вітали мене, з чудовою досконалістю відтворивши fantaisie та мелодику (в їхній розмовній французькій) Іль-де-Франсу». Якщо реально Франція й не має тут колоній, то не можна сказати, що вона зовсім нічого тут не має:
«Тут, на Сході, існує почуття до Франції, яке є настільки релігійним і сильним, що воно спроможне увібрати в себе й примирити наші найрозмаїтіші прагнення та амбіції. На Сході ми репрезентуємо духовність, справедливість і категорію ідеального. Англія тут могутня; Німеччина — всемогутня; але ми володіємо орієнтальними душами». {318}
Голосно сперечаючись із Жоресом, цей знаменитий європейський доктор пропонує дати Азії вакцину проти її власних хвороб, озахіднити орієнталів, привести їх у цілющий контакт із Францією. Але навіть у цих проектах бачення Барреса зберігає відчуття очевидної різниці, яка існує між Сходом і Заходом, що їх він закликає злити докупи.
«Чи вдасться нам створити для себе інтелектуальну еліту, з якою ми зможемо працювати, що складалася б з орієнталів, які зберегли своє коріння, які б і далі розвивалися за своїми власними нормами, були б і далі просякнуті своїми сімейними традиціями і які в такий спосіб стали б сполучною ланкою між нами та масою тубільців? Чи вдасться нам створити мережу зв’язків спорідненості, маючи на меті підготувати ґрунт для домовленостей та угод, що було б вельми бажаною формою нашого політичного майбуття [на Сході]? Усе це, зрештою, зводиться до того, щоб розвинути в цих дивних людях смак до підтримання контактів із нашим інтелектом, навіть якщо цей смак насправді буде наслідком їхнього власного відчуття своєї національної долі» 50.
Курсив у останньому реченні належить самому Барресові. Оскільки, на відміну від Лоуренса й Гоґарта (чия книжка «Вчений-мандрівник» (Hogarth, «The Wandering Scholar») — це повністю інформативний і неромантичний звіт про дві його поїздки в Левант у 1896-му та 1910 pp.51), він пише про світ далеких імовірно.стей, він більш готовий уявити собі, що Схід піде своєю власною дорогою. Проте зв’язок між Сходом і Заходом, який він пропонує, передбачає наявність безлічі варіантів інтелектуального тиску на Схід, який здійснюватиме Захід. Баррес бачить речі не в термінах хвиль, битв, духовних пригод, а в термінах культивування інтелектуального імперіалізму, так само витонченого, як і невикорінного. Британське бачення, підсумоване Лоуренсом, —
