Орієнталізм - Едвард Ваді Саїд
«Наш обов’язок — зрозуміти орієнтальну цивілізацію. Гуманітарна проблема, яка, на інтелектуальному рівні, полягає в тому, щоб зробити співчутливе й розумне зусилля для зрозуміння чужоземних цивілізацій як у їхніх минулих, так і в їхніх майбутніх формах, з особливою гостротою постає перед нами, французами [хоча подібні почуття міг висловити й англієць — ця проблема була європейською], в практичному плані стосовно наших великих азіатських колоній...Ці народи є спадкоємцями тривалої історичної, мистецької та релігійної традиції, відчуття якої вони не повністю втратили і яку, мабуть, їм дуже хочеться продовжити. Ми взяли на себе відповідальність і втрутилися в їхній розвиток, іноді — не спитавшися їхньої згоди, іноді — на їхнє прохання... Ми претендуємо (слушно чи неслушно) на те, щоб репрезентувати вищу цивілізацію, й з огляду на те право, яким наділяє нас така вищість, — а ми говоримо про цю вищість надто часто і надто впевнено, аби тубільці могли мати щодо цього найменший сумнів, — ми поставили під знак запитання всі їхні тубільні традиції...Загалом кажучи, повсюди, де втрутився європеєць, тубілець почував себе вельми скривдженим, і це почуття було досить-таки гострим, оскільки йому здавалося, що його добробут унаслідок такого втручання не тільки не поліпшився, а й погіршився, й особливо це погіршення було відчутним не так у суто матеріальній сфері, як у сфері духовній. Усе це призвело до того, що підвалини {323} його суспільного життя стали розхитуватись, а іноді й обвалювалися, а золотий підмурок, на якому він збирався побудувати своє нове життя, виявився не міцнішим за картонну коробку, обтягнуту блискучою сухозліткою.Це розчарування поступово перетворювалося на гнів, що швидко розповсюджувався на Сході, з кінця в кінець, і вже небагато треба, щоб цей гнів вилився в ненависть, а ненависть чекає тільки слушного моменту, аби перейти до дії.Якщо, внаслідок своїх лінощів або нерозуміння, Європа не зробить зусилля, якого вимагають від неї її ж таки інтереси, тоді азіатська драма швидко дійде до своєї кризової точки.З цього можна зробити висновок, що наука, яка є формою життя й інструментом політики — тієї політики, яку треба здійснювати там, де йдеться про наші безпосередні інтереси, — повинна ставити перед собою мету глибоко проникнути в тубільну цивілізацію та життя в усій їхній інтимності, щоб відкрити їхні фундаментальні цінності й тривалі характеристики замість того, щоб душити тубільне життя недоречною загрозою європейського цивілізаційного імпорту. Ми повинні пропонувати себе цим цивілізаціям, як ми пропонуємо їм іншу нашу продукцію, тобто на місцевому ринку обмінів». [Курсив ориґіналу] 53.
Леві не має жодних труднощів у своїх спробах пов’язати орієнталізм з політикою, бо дарма заперечувати, що тривалий — або, радше, штучно продовжений — період європейського втручання у справи Сходу не міг не справити глибокого впливу ані на наші знання про Схід, ані на долю безталанного тубільця; сукупно ці два впливи можуть привести нас у досить-таки загрозливе майбутнє. Попри його експліцитно виражений гуманізм, попри його гідну захвату стурбованість долею подібних до себе людських створінь, Леві мислить сучасну ситуацію в неприємно звужених термінах. Припускається, що орієнтал відчуває, що вища цивілізація несе в собі загрозу його світові; проте його мотиви пояснюються не якимсь позитивним прагненням до свободи, політичної незалежності або культурних надбань у тому вигляді, в якому він їх собі уявляє, а натомість стихійним гнівом або заздрісною злостивістю. Панацея, яка рекомендується проти такого прикрого розвитку подій, полягає в тому, що Схід {324} буде перетворений на такий собі товар і запропонований західному споживачеві разом з іншими товарами, на які існує попит. Цим одним ударом ви зменшите напругу на Сході (давши йому підстави вважати себе «рівноправним» товаром на західному ринку ідей) і заспокоїте Захід, який боїться, що його накриє висока хвиля східного припливу. А під усім цим, звичайно, — головна думка Леві — і його найпромовистіше признання, — що коли нічого не буде зроблено щодо Сходу, то «азіатська драма наблизиться до своєї кризової точки».
Азія страждає, проте й страждаючи, вона загрожує Європі: одвічний наїжачений кордон і досі відокремлює Схід від Заходу, майже не змінившись від часів класичної античності. Те, що говорить Леві, з гідністю, яка вирізняє його серед новітніх орієнталістів, має свій відголос у висловлюваннях, хоча й менш вдалих, культурних гуманістів. Ось приклад: у 1925 р. французький журнал «Les Cahiers du mois» провів опитування серед визначних інтелектуалів; серед опитуваних були як орієнталісти (Леві, Еміль Сенар), так і літератори на зразок Андре Жида, Поля Валері та Едмона Жалу. Запитання стосувалися взаємин між Сходом і Заходом і були сформульовані досить гостро, щоб не сказати — відверто провокативно, і це вже щось говорить про культурне середовище того періоду. Ми відразу бачимо, як ідеї того зразка, що були вельми поширені в орієнталістській науці, тепер вийшли на рівень загальновизнаних істин. Так, в одному випадку запитується, чи слід вважати Схід і Захід взаємно непроникними, чи ні; в другому — є чи не є небезпечним (чи становить «un peril grave» — слова Анрі Масі) східний вплив для французької думки; в третьому йдеться про ті цінності в західній культурі, яким може бути приписана перевага Заходу над Сходом. Відповідь Валері на це останнє запитання видається мені вартою того, щоб її процитувати, такими прямими є лінії його арґументації і такими популярними в той час, принаймні на початку двадцятого сторіччя.
«Я вважаю, що з погляду культури нам нема чого особливо боятися тепер східного впливу. Він не є чимось невідомим для нас. Ми завдячуємо Сходові всі початки нашого мистецтва й велику частку нашого знання. Ми залюбки привітали б усе, що сьогодні йде зі Сходу, якщо {325} звідти йде щось нове — в чому я маю великий сумнів. Сумнів — це якраз наша ґарантія і наша європейська зброя.До того ж справжньою проблемою в таких речах є спроможність перетравити. Але, на моє глибоке переконання, ця спроможність була значною прикметою європейського розуму протягом
