Орієнталізм - Едвард Ваді Саїд
Все це можна чудово зрозуміти в тому вигляді, як воно прикладалося до білих діячів, експертів та радників у питаннях Сходу. Для Лоуренса й Белл першорядну вагу мало те, що всі їхні висловлювання про арабів або {300} орієнталів належали до відомого, авторитетного, узвичаєного способу формулювань, такого, який мав силу підпорядкувати собі кожну деталь. Але звідки, якщо розглянути проблему конкретніше, взялися такі поняття, як «араб», «семіт» або «орієнтал»?
Ми вже розглянули, як упродовж дев’ятнадцятого сторіччя в творах таких авторів, як Ренан, Лейн, Флобер, Коссен де Персеваль, Маркс і Ламартін, узагальнений погляд на «Схід» черпав свою силу з гіпотетичної репрезентативності всього орієнтального; кожна часточка Сходу говорила про свою «орієнтальність» і то з такою переконливістю, що атрибут буття орієнталом нейтралізував будь-який приклад, що міг би свідчити не на його користь. Орієнтальна людина була в першу чергу орієнталом і лише в другу — людиною. Ця радикальна типізація природно підсилювалася науками (або дискурсами, як я волію їх називати), котрі, йдучи і в прямому, і в зворотному напрямку, орієнтувалися на категорію видів, що, як вважалося, мала також давати онтогенетичне пояснення для кожного представника видів. Таким чином, у рамках широких, напівпопулярних визначень, таких, як «орієнтальний», проводилися й інші науково значущі розрізнення; більшість із них головним чином опиралася на мовні типи — наприклад, семітські, дравідські, хамітські, — але вони швидко набули спроможність знайти на свою підтримку докази антропологічного, психологічного, біологічного та культурного плану. Приміром, поняття «семітський», яке вживав Ренан, було лінґвістичним узагальненням, яке в Ренанових руках могло додати до себе всі види паралельних ідей з анатомії, історії, антропології і навіть геології. Отже, поняття «семітський» могло бути застосоване не тільки як простий опис або визначення; воно могло бути прикладене до будь-якого комплексу історичних та політичних подій з метою звести їх до спільного ядра, яке водночас передувало їм і внутрішньо присутнє в них. Отже, «семітський» було трансчасовою, трансіндивідуальною категорією, що мала на меті передбачити кожен дискретний акт «семітської» поведінки на основі певної «семітської» сутності, що існувала з доісторичних часів, а також витлумачити всі аспекти людського життя та діяльності в термінах такого собі спільного «семітського» елементу. {301}
Дивна прихильність ліберальної європейської культури до таких відносно репресивних ідей може видатися загадковою, якщо ми не згадаємо, що привабливість таких наук, як лінґвістика, антропологія та біологія, пояснювалася тим, що вони були науками емпіричними, й аж ніяк не спекулятивними або ідеалістичними. Семітська мова Ренана, як і індоєвропейська мова Боппа, була сконструйованим об’єктом, це правда, але вона вважалася логічною й неминучою як протоформа, оскільки вчені мали у своєму розпорядженні доступні для зрозуміння та емпіричного аналізу дані конкретних семітських мов. Таким чином, у намаганнях сформулювати прототиповий і первісний лінґвістичний вид (так само, як і культурний, психологічний та історичний) була також «спроба визначити первісний людський потенціал» 33, з якого в однозначний спосіб виводилися цілком конкретні випадки людської поведінки. Але ця спроба була б неможливою, якби також не вважалося — в класичних емпіричних термінах, — що душа й тіло були взаємозалежними реальностями, які обоє первісно визначалися заданою сукупністю географічних, біологічних та квазіісторичних умов 34. Із цієї сукупності, яку тубілець був неспроможний осмислити, ані оглянути, не було ніякого можливого виходу. Антикварні вподобання орієнталістів підтримувалися цими емпіричними ідеями. У всіх своїх студіях «класичних» ісламу, буддизму або зороастризму, вони почувалися так, як зізнається доктор Касобон із роману Джордж Еліот, ніби діяли, «мов привид стародавньої людини, що блукає по світу й намагається ментально сконструювати його таким, яким він колись був, попри руїну та незбагненні переміни» 35.
Якби ці тези про лінґвістичні, цивілізаційні й, у кінцевому підсумку, расові характеристики були просто однією стороною академічних дебатів у середовищі європейських учених та класичних філологів, ми могли б знехтувати їх як матеріал декорацій для неважливої драми закритого характеру. Суть, проте, в тому, що обидва аспекти цих дебатів і самі дебати набули широкого розповсюдження; в культурі кінця дев’ятнадцятого сторіччя, як висловився на цю тему Лайонел Тріллінґ, «расова теорія, стимульована зростанням націоналізму та поширенням імперіалізму, підтримувана недосконалою й погано {302} пристосованою до реального життя наукою, майже не дискутувалася» 36. Расова теорія, ідеї про первісні походження та первісні класифікації, новітній декаданс, проґрес цивілізації, доля білих (або арійських) рас, потреба в колоніальних територіях — усі ці елементи входили до химерної амальгами, утвореної з науки, політики й культури, майже без винятку спрямованих на те, щоб піднести Європу та європейську расу до панування над неєвропейськими частинами людства. Всі також погоджувалися на тому, що, згідно з дивно трансформованим різновидом дарвінізму, який санкціонував сам-таки Дарвін, сучасні орієнтали були деґрадованими рештками колишньої величі; стародавні або «класичні» цивілізації Сходу могли бути осмислені через безлад сучасного занепаду, але тільки (а) тому, що білий фахівець, озброєний високо досконалими науковими методами, був спроможний здійснювати просіювання та реконструкцію, і (б) тому, що словник широких узагальнень (семіти, арійці, орієнтали) мав стосунок не до сукупності фікцій, а до чималої кількості видимо об’єктивних і загальноприйнятих відмінностей. Так, наприклад, твердження про те, на що спроможні, а на що не спроможні орієнтали, підтверджувалося біологічними «істинами», такими, наприклад, які були викладені в працях П. Чарльза Мічела «Біологічний погляд на нашу зовнішню політику» (P.Charles Michel, «A Biological View of Our Foreign Policy», 1896), Томаса Генрі Гакслі «Боротьба за існування в людському суспільстві» (Thomas Henry Huxley, «The Struggle for Existence in Human Society», 1888), Бенджаміна Кідда «Соціальна еволюція» (Benjamin Kidd, «Social Evolution, 1894), Джона Б. Крозьєра «Історія інтелектуального розвитку по лініях новітньої еволюції» (John Crozier, «History of Intellectual Development on the Lines of Modern Evolution», 1897 — 1901) і Чарльза Гарвея «Біологія британської політики» (Charles Harvey, «The Biology of British Politics», 1904) 37. Припускалося, що коли мови й справді настільки різнилися між собою, як це запевняли лінґвісти, тоді
