Орієнталізм - Едвард Ваді Саїд
Та були й інші європейські держави, і серед них Франція й Росія, внаслідок чого британська присутність (можливо, в марґінальному плані) перебувала під постійною загрозою. Керзон, безперечно, знав, що всі головні західні держави сприймали світ приблизно так само, як сприймала його Британія. Перетворення географії з науки «тупої і педантичної» — так Керзон висловився про те, що тепер випало з географії як академічний предмет, — на найкосмополітичнішу з усіх наук «було точним підтвердженням» цього нового західного й широко розповсюдженого вподобання. Не задля красного слова сказав Керзон у 1912 р. в Географічному товаристві, головою якого він був, що
«відбулася абсолютна революція не лише у способах та методах навчання географії, а й у її оцінці громадською думкою. Сьогодні ми розглядаємо географічне знання як істотну частку знання в цілому. За допомогою географії, а не якось інакше, розуміємо ми дію великих природних сил, розподіл населення, розвиток торгівлі, розширення кордонів, зростання могутності держав, блискучі досягнення людської енерґії в усіх її розмаїтих виявах.Ми дивимося на географію як на служницю історії... Географія також є сестрою економіки та політики; і для будь-кого з нас, хто намагався вивчати географію, відомо, що, як тільки ви звертаєте на манівці з географічного поля, ви неминуче перетинаєте кордони геології, зоології, етнології, хімії, фізики і майже всіх споріднених із нею наук. Тому ми з повним правом можемо сказати, що географія — одна з найперших і найважливіших наук; що вона є частиною інтелектуального набутку, необхідного {281} для належного осмислення принципу громадянства, і незамінним доповненням до процесу створення громадської людини» 15.
Географія давала той істотний матеріал, який підпирав знання про Схід. Усі латентні і незмінні характеристики Сходу ґрунтувалися на географії, були в ній закорінені. Таким чином, з одного боку географічний Схід живив своїх жителів, ґарантував їм їхні характеристики й визначав їхню специфічність; з другого боку, географічний Схід вимагав уваги Заходу, навіть якщо — завдяки одному з тих парадоксів, які так часто відкриваються організованим знанням, — Схід був Сходом, а Захід був Заходом. Космополітичний характер географії визначав, на думку Керзона, її універсальну важливість для всього Заходу, чиє ставлення до решти світу було позначене неприхованою невситимістю. Проте географічний апетит міг також набути морального нейтралітету епістемологічного імпульсу знайти, оселитися, відкрити, — як, наприклад, коли Марло у своєму «Серці темряви» (Marlow, «Heart of Darkness») зізнається у своїй пристрасті до географічних мап.
«Я годинами міг дивитися на Південну Америку, або Африку, або Австралію і вдихати дурман слави далеких подорожей. У той час існувало ще чимало білих плям на землі, й коли я бачив одну з таких плям, що видавалася мені особливо спокусливою (хоча всі вони такими видаються), я тицяв у неї пальцем і казав: «Коли я виросту, я подамся туди»» 16.
За сімдесят чи приблизно стільки років до того, як це сказав Марло, Ламартіна абсолютно не турбувало, що кожна така біла пляма на географічній мапі була населена тубільцями; теоретично не існувало також ніяких механізмів обмеження в думці Емеріха де Ваттеля, швейцарсько-пруського авторитета з міжнародного права, коли в 1758 році він закликав європейські держави заволодіти територіями, де жили одні кочові племена 17. Важливо було тільки ушляхетнити звичайне завоювання якоюсь ідеєю, обернути апетит до володіння більшим географічним простором на теорію про специфічні відношення між географією, з одного боку, та цивілізованими й нецивілізованими народами — з другого. Але в ці {282} раціоналістичні узагальнення особливо помітний внесок зробили французи.
На кінець дев’ятнадцятого сторіччя політичні й інтелектуальні обставини достатньою мірою збіглися у Франції, щоб зробити географію і географічну спекуляцію (в обох значеннях цього слова) привабливою сферою національних розваг та відпочинку. Загальний клімат опінії в Європі був сприятливим; звичайно ж, успіхи британського імперіалізму гучно говорили самі за себе. Проте Франції та французьким мислителям на цю тему здавалося, що Британія завжди ставить усі можливі перешкоди тій і так малоуспішній імперській ролі, яку Франція намагалася відігравати на Сході. Перед франко-прусською війною в Європі часто й приязно думали про Схід, і цей процес думання не замикався лише в середовищі поетів та романістів. Ось, наприклад, що писав Сен-Марк Жирарден у «Revue des Deux Mondes» 15 березня 1862 року:
«Франція має багато чого зробити на Сході, бо Схід багато сподівається від неї. Він вимагає від неї навіть більше, ніж вона йому може дати; він охоче довірив би їй усе своє майбутнє, що становить велику небезпеку і для Франції, і для Сходу: для Франції тому, що, схильна взяти у свої руки долю обділених щастям народностей, вона бере на себе більше зобов’язань, аніж спроможна виконати; для Сходу тому, що, коли народ повністю довіряє свою долю чужоземцеві, він ставить себе у дуже непевне становище, і немає для націй іншого порятунку, аніж той, який вони творять для себе власними руками» 18.
Про такі погляди, як щойно наведені, Дізраелі, безперечно, сказав би, як він часто це робив, що Франція має лише «сентиментальні інтереси» в Сирії (яка й була тим «Сходом», про який писав Жирарден). Вигадка про «обділені щастям народності» була, звичайно ж, іще раніше використана Наполеоном, коли він звертався до єгиптян із закликом боротися проти турків, але за іслам. Протягом тридцятих, сорокових, п’ятдесятих і шістдесятих років обділені щастям народності Сходу обмежувалися християнськими меншинами в Сирії. І не було відомо про якийсь «Схід», що звернувся б із закликом до Франції порятувати його. Ми охарактеризуємо ситуацію {283} набагато точніше, коли скажемо, що Британія заступала Франції дорогу на Схід, бо навіть якби Франція й плекала відчуття свого обов’язку перед Сходом (а були французи, які це відчуття плекали), то їй було б дуже важко втиснутися між Британією
