Проект «Україна». Австрійська Галичина - Микола Романович Литвин
Дивна позиція щодо рідних Бродів виходить за текстові межі новели «Погруддя цісаря» і поширюється — значно сконцентрованішою мірою — на життя письменника. Про Рота побутували численні анекдоти, почасти вкинуті в обіг ним самим, а в автобіографічних відомостях, наданих часописові Das Wort у паризькій еміґрації 1937 р., Рот зазначає, мовляв, народився у Швабендорфі, тоді як у листі до Стефана Цвайґа називає себе «Йосселем Ротом із Радзивилова (Радивилова)». Створені Ротом Лопатини номінативно відсилають до села Лопатин неподалік від Бродів, а те, що Рот вживає їх у множині, лише підтверджує, що Лопатини — замінник (субститут) Бродів.
Рот винаходить світ, почасти перекроюючи мапу, почасти збагачуючи її населеними пунктами, начаклованими уявою. Він одночасно й ідеалізує, і зводить порахунки. Задля ідеалізації він витягає на світ Божий з пороху забуття сільце Лопатини, наділяючи його всіма рисами провінційности, які могли б зашкодити Бродам покращити свій статус. Реабілітувавши спровінціалізовані внаслідок науково-технічного поступу Броди, письменник зводить порахунки з сільцем Лопатини, з його провінційністю і його позамодерністю.
Оповідач у «Погрудді цісаря» звертається до молодого покоління, щоб у формі необхідних пояснень показати йому його інакшість, а ще більше привернути увагу до зміненої ситуації й особливо до факту змін і того, що вони відбулися:
Адже молодші з-поміж його читачів, мабуть, потребуватимуть пояснення, що частина краю на Сході, який зараз належить Польській республіці, до кінця Великої війни, яку називають світовою, був одним із багатьох коронних країв старої Австро-угорської монархії.
Довкола протистави старої і нової ситуації діється історія, причому ця протистава в перебігу оповіді набуває такої радикальности, що виникає враження двох різних універсумів. Потребу пояснення оповідач виправдовує покликанням на наймолодше покоління. На цьому прикладі добре видно, як невибагливо і легко Йозеф Рот будує свої історії, тримаючи в полоні невимушеним плином мовлення, що вирізняє цього письменника на тлі важкостравних німецьких наративів. «Епіку Рота вирізняє самобутність, якої в Німеччині варто пошукати: вона розважає. Вона мила й зухвала», — зазначав німецький критик Марсель Райх-Раніцкі.
Слова, проказані для молоді, мають, з погляду структури змісту, вирішальну вагу. З одного боку, оповідачеве пояснення вводить читача у стан справ, з іншого — створюються рамкові умови дальшої оповіді; йдеться про пояснення, яке випереджає історію героя, якому належить діяти в силовому полі цієї єдиної і незглибної протистави.
Після такого цілком умотивованого вступу, зробленого, як бачимо, не тільки з огляду на юного читача, відбувається презентація власне протагоніста твору. Його ім’я — Франц Ксавер Морштин, він спадкоємець давнього польського «роду, який (між іншим) походив з Італії і в шістнадцятому сторіччі опинився в Польщі». Більшість фігур Рота — узагальнення, які персоніфікують політичну історію, як рід фон Тротта з «Маршу Радецького» і «Гробівця капуцинів» чи пан Лакатош, якого Рот демонізує, наділяючи найнегативнішими рисами: «Чоловік ніким іншим, крім Лакатоша, бути не міг. Це означає: Лакатош із Будапешта — типаж, не особистість. Це не конче мав бути Лакатош з тридцять другого номера», — пише Рот у новелі «Тріумф краси».
Графа Франца Ксавера Морштина стилізовано до образу аристократа й ідеального втілення австро-угорського космополіта: «…Як і чимало людей його стану в колишніх коронних краях Австро-угорської монархії, він був уособленням щонайшляхетнішого і щонайчистішого австрійця поготів, інакше кажучи: людиною понаднаціональною, тобто справжнім аристократом». Оповідь рясніє пасажами, з яких можна зіткати політично-екзистенційні максими якщо не самого Рота, то принаймні оповідача, в якого Рот залюбки перевтілюється, не приховуючи симпатій.
Вустами оповідача новели «Погруддя цісаря», як і вустами багатьох своїх оповідачів, Рот-белетрист негативно сприймає припізніле національне державотворення в Центральній та Південній Європі, більше симпатії демонструючи, однак, у своєму репортерському доробку ранішого періоду, ніж означені художні твори. Оповідач відкидає поняття «нація» і створює полотно під назвою «Щаслива Австрія», протиставляючи його малим національним державам:
Якби його [графа Франца Ксавера Морштина], наприклад, запитали — але кому спало б на гадку таке недолуге питання? — до якої «нації» чи якого народу він себе зараховує: граф просто не зрозумів би, він би так і стояв ошелешено перед питачем, можливо навіть знуджено і дещо обурено. За якими такими ознаками мав би він визначати свою належність до тієї чи іншої нації? — Він майже однаково добре володів усіма європейськими мовами, він був удома майже в усіх європейських країнах, його друзі і родичі жили по цілому світу. Чудовим відображенням цілого світу була, власне, цісарсько-королівська монархія, і тому вона була єдиною батьківщиною графа. Його шваґро був окружним начальником у Сараєвому, інший — радником посадника у Празі, його брат служив старшим лейтенантом артилерії в Боснії, його двоюрідний брат був радником посла в Парижі, ще один — землевласником в угорському Банаті, третій — на дипломатичній службі Італії, четвертий з чистої цікавости до Далекого Сходу давно вже осів у Пекіні.
Далі оповідач ще жорсткіше квитається з новим світом, відводячи протагоністові роль борця проти національних держав: граф Морштин «не мав жодної іншої очевидної пристрасти, крім як поборювати „національне питання“». А що оповідач і протагоніст у справі «національного питання» цілком солідарні, доводять розмисли, потрібні для пояснення очевидної пристрасти графа Морштина:
Власне, тоді у монархії почало гострішати «національне питання». Всі люди зголошувалися — хотіли вони того чи тільки вдавали, що хочуть — до котроїсь з численних націй, які існували на території старої монархії. Відомо, що в дев’ятнадцятому сторіччі зробили відкриття, мовляв, кожний індивід має належати до певної нації
