Проект «Україна». Австрійська Галичина - Микола Романович Литвин
Полеміка Інґеборґ Бахманн (1926–1973), австрійської інтелектуалки й письменниці, центральної постаті літературних 50-х — 70-х років минулого століття, із габсбурзьким спадком зводиться назагал до одного-єдиного твору, який до того ж залишився незавершеним, — тим концентрованіше і багатопластовіше вона в ньому виражається: «Випадок Франци» / «Книжка Франци».
Поетичний дериват, на який перетворюється історична Галичина, сповнюється в цієї авторки новими номінативними та семантичними навантаженнями, найголовніше: Галичина, яка в Рота ще напівісторична, напівмітічна, остаточно перетворюється на поетонім. Достеменніше не описана Galicien лежить десь на австрійському півдні, де зустрічаються німецькомовний і південно-слов’янський простори, — десь там, звідки родом сама письменниця: Gailtal, словенською — Ziljska dolina, що у східній частині Каринтії, одного з дев’яти федеральних країв сучасної Австрії. Galicien Інґеборґ Бахманн відсилає 1) до історичної Галичини, 2) в долину річки Gail у Каринтії, 3) до автономної спільноти Ґалісія в Іспанії. Ця остання референція — не лише звукописна і не присмак екзотики в ній вирішальний. Galicien і Галичина — регіони-межі: Галичина — найсхідніший край Австрійської, згодом Австро-Угорської монархії (і, відповідно, в тодішніх уявленнях Європи) на кордоні з імперією Романових, Ґалісія — найзахідніший край Європи — на природній межі з Атлантичним океаном.
Бахманн змінює одну літеру, мовби усуваючи останню прив’язку до історичної Галичини, — на користь тієї іншої, поетичної, коли вже не треба з’ясовувати, що було дійсністю, а що лише вимріяність. Виправданість, ба чесність такого підходу незаперечна, адже Бахманн не має до Галичини такого стосунку, який був у Йозефа Рота. Galicien — варіація Інґеборґ Бахманн на тему Ротової Galizien: топоси туги, спрямовані в минуле, перетворені на утопії, просякнені ідеалізацією і позачассям. Galicien — її, Європи, підсвідоме, німецько-австрійська провина. Перегукування між Бахманн і Ротом настільки разючі, що окремі місця «Книжки Франци» прочитуються, наче палімпсест, з-під якого проступає образний світ попередника.
Galicien — місце дитинства і дещо віддаленішого минулого країни, з обопільним предикатом glücklich — щасливий (felix — Felix Austria — Щаслива Австрія, як її оспівували в габсбурзькі часи). Та й навіть ім’я героїні — Franza (Франца) і прізвище по чоловікові — Jordan (Йордан) перегукуються з ім’ям останнього цісаря, вбудованого у біблійний, «йорданський» вимір.
У приватних координатах Galicien — номен туги за раєм дитинства (Рембо, Тракль), в історико-політичних — за Габсбурзькою імперією:
Весь міт дитинства і загадки, якщо така взагалі була, і віднайдення, коли все розчинилося в жуванні хліба з ковбасою за вином і під тягарем фактів, які йому іноді уявлялися жахливішими, але все-таки не так і не в цій занепалій колибі, останньому залишку імпозантного обійстя, яке таким уже імпозантним і не було, десь між Добровою і Чіновіцем, де належали до великих чи до малих, тут у Ґаліції все було великим, царство і назва, й ось не було їх уже більше.
Як бачимо, «непомірна хвала габсбурзькій минулині», про яку повідомляє Клаудіо Маґрис, Ротом не вичерпалася. Не вичерпалася вона і такими постатями, як Ґреґор фон Реццорі і Гайміто фон Додерер, якими розвідка Маґриса завершується. Габсбурзький міт впливає й на подальше австрійське письменство, пропонуючи доволі промовисті прочитання. У п’єсі «Бурґтеатр» Ельфріде Єлінек, де на передньому плані безкомпромісним чином розгортається тема «митець і колаборація», підспідно відбувається звернення і до віддаленішого минулого — габсбурзької традиції. Радикально і субверсивно діє Томас Бернгард, так що з його безжальних інвектив проти крихітної республіки, цього «позосталого тулуба», також промовляє туга за імперією — мітом, що його туга сама й підживлює.
Габсбурзький міт досі не зазнав повноцінної деконструкції — сильніший, ніж найновіші наукові дослідження, з туги за минулим він прагне стати проекцією в майбутнє. Тим часом він від самого початку був маргінальним — настільки маргінальним, як Галичина, в якій бере початок його модерний вияв.
Галичина Йозефа РотаНаш земляк, уродженець Бродів, що були в ті часи східним форпостом цісарсько-королівської держави, увійшов в історію літератури XX ст. автором романів, оповідань і репортажів. «Святий пияк», так називатимуть цього центральноєвропейського Агасфера, мандрівника з готельною пропискою, який від героїв своїх оповідань відрізнявся хіба тим, що створив їх. Його найпевнішою формою громадянства стала австрійська література, над ідентичністю якої, не без іронії долі, виростає великий знак питання.
«Габсбурзька трилогія» не лише посідає в оповідній спадщині Йозефа Рота центральне місце, а й складає властиву цінність цього автора, передусім у дискурсі, побудованому на художньо-поетичному мітологізуванні довкола історії. До «габсбурзької трилогії» варто віднести романи «Марш Радецького», «Гробівець капуцинів» і новелу «Погруддя цісаря». Решта дотичних до галицької проблематики в контексті габсбурзького міту творів мають виразно супровідний (роман «Йов»), похідний (завуальоване під репортаж коротеньке оповідання «Петро Федорак») або, як новела «Левіатан», субститутивний характер, усі вони разом — і художні, і публіцистичні тексти — утворюють в доробку Рота «східний цикл». Тексти «габсбурзької трилогії» постали в 30-х роках XX ст., на останньому відтинку творчости та життя письменника. «Марш Радецького», який друкувався в пресі (Frankfurter Zeitung), окремою книжкою вперше випущено 1932 р. в берлінському видавництві Kiepenheuer.
«Марш Радецького» змальовує у вигляді родинної історії вигаданої династії Тротт
