Проект «Україна». Австрійська Галичина - Микола Романович Литвин
Маґрис — уважний читач Роберта Музіля, автора «Людини без властивостей», в якій упродовж півтори тисячі сторінок змагаються іронія й туга:
Там, у Каканії, в тій незбагненній, тим часом уже зниклій державі, яку з багатьох поглядів, хоч цього й не визнають, можна назвати зразковою, також був свій темп, але темп не надто високий. Досить було на чужині згадати про цю країну, як перед очима поставали білі, широкі, добротні шляхи доби піших походів і спеціальної пошти, шляхи, що бігли увсебіч, мов ріки порядку, мов смужки світлого солдатського тику, охоплюючи землі паперово-білою рукою управління. І які землі! Були там ґлетчери й море, карст і чеські ниви, ночі на Адріатиці, напоєні невгомонним стрекотанням цикад, і словацькі села, де дим виходив із коминів, мов із задертих ніздрів, а саме село тулилося поміж двома невеликими пагорбами, так ніби земля трохи розтулила губи, щоб зігріти між ними своє дитя. Звісно, котилися цими шляхами й автомобілі; але ж не надто багато автомобілів!
Це — ностальгія. А ось відверта іронія, щоб не сказати сарказм того, хто помер в убогості й невизнанні посеред Другої світової війни у швейцарському екзилі, створивши дзиґу для змішування кольорів, кілька математичних трактатів і низку художніх творів: «До того ж у Каканії лише генія мали за йолопа, а ось йолопа за генія, як це траплялося десь інде, — ніколи». Іронія — віжки, якими Музіль час до часу стримує комоня туги, ладного безконтрольно розігнатися. Геніальна і сповнена неабияких художніх чеснот оповідна конструкція спрямована в минуле й придатна лише для того, щоб зупинити час на певній і тільки на цій позначці — напередодні краху Австро-Угорської імперії.
Галичина Роберта Музіля — субтеренна, в наративі «Людини без властивостей» вона представлена постаттю служниці-єврейки Рахель. Край, в якому Музіль ніколи не був, змальований у вкрай подібних барвах, як у вихідця із Галичини, уродженця Бродів Йозефа Рота. Східні терени Австро-Угорської імперії постають у вигляді «клятої галицької глухомані». Оселя Рахель — «гидка хижа», що прочитується як метонімія Галичини загалом, її заняття по тому, як вона опинилася у Відні, — служниця, вона — спід великобюрґерського товариства, якому прислуговує. Рахель — покритка, змушена покинути рідну Галичину і шукати щастя далеко від отчої домівки. Музіль кількома майстерними штрихами зіштовхує убого-безпросвітну периферію (Галичина) і центр життя та прийняття рішень (Відень). Усі шляхи австрійської літератури так чи інакше ведуть у Галичину, Рахель стає її метафоричним уособленням, через її образ Галичина постає проклятим краєм:
Рахель мала одинадцять років і вірила в дива. Народилася вона в Галичині, в якійсь гидкій хижі, де на одвірку висіла стяжка паперу з текстом із Тори, а крізь шпарини в підлозі вибивалася земля. Її прокляли і вигнали з дому. Мати зробила тоді безпорадну міну, а сестри й брати боязко шкірились. Благаючи, Рахель повзала навколішки, й від сорому в неї розривалося серце, проте дівчині нічого не помогло. Її спокусив один безсовісний парубок, вона вже й забула як; їй довелося народжувати в чужих людей, а потім покинути рідні місця. І Рахель виїхала; у брудному дерев’яному ящику під вагоном, де вона влаштувалася, з нею котився відчай; виплакавши всі сльози, вона побачила перед собою столицю, куди, гнана якимсь інстинктом, утекла, лише як величезний вогненний мур; на нього їй хотілося кинутись, щоб померти. Але той мур — о диво дивне! — розімкнувся й прийняв її; відтоді на душі в Рахель завжди було так, немовби вона живе всередині якогось золотого полум’я.
Якщо Маґрисові належить пальма першовідкривача габсбурзького міту, а Музіль створив поему-подзвін по ній, вивівши її в образі Каканії (від німецького скорочення k. und k. Monarchie — цісарсько-королівська монархія), то її правдивим творцем був драматург і чиновник Франц Ґрільпарцер (1791–1872), який, протестуючи проти реставраційної системи князя Меттерниха, звернувся на сторінках своєї трагедії «Щастя і смерть короля Оттокара» до того роздоріжжя (XIII ст.), коли обирався шлях на наступні півтисячі років австрійської і — ширше — центральноєвропейської історії. Габсбурзький міт від самого початку і до сьогодні замовчуватиме деталі, що виставляють його в невигідному світлі чи поготів підважують. Та й сам Ґрільпарцер у щоденнику своєї подорожі до Константинополя та Греції скаржився: «Я не побачу Парнасу». Цю ситуативну нотатку можна вважати епіграфом до літературної історії габсбурзької Центральної Європи — до розбитих бюрократією, посередностями і неприязню екзистенцій її найкращих представників.
Коли наприкінці лютого 1924 р. у Frankfurter Zeitung з’являються репортажі «Люди і місцевість», «Львів, місто» та «Каліки», їх автор повідомляє про край, якого більше не існує і який усе одно має «в Західній Європі кепську славу». Саме це речення, «Край має в Західній Європі кепську славу», Рот відкриває триптих. Тоді як уродженець Бродів Йозеф Рот, постать і творчість якого відіграла ключову роль у концепції Маґриса, наполегливо пише «Галичина» й виокремлює її курсивом («Хай там як, Галичина, велике поле бою великої війни, ще далеко не реабілітована»), місцевість належить під назвою Małopolska Wschodnia (Східна Малопольща) до Польської республіки. Якщо міжвоєнна Польща назагал увійшла в творчість Рота у вигляді доконаного факту, то місцевість, якій присвячено особливу увагу у фейлетонно-репортажному доробку й белетристичних творах, називається не інакше, як Галичиною, інколи, як у новелі «Погруддя цісаря», з додатком «колишньою».
Рот не шкодує гротескно-саркастичних барв у змалюванні галицької убогости і безпросвіття. Тоді як у його художніх творах Галичина — топос безнадії, в своєму журналістському доробку письменник виступає адвокатом краю. Фікціональні фігури у творах Йозефа Рота, що живуть у Галичині, прагнуть покинути її, а ті, кого туди ведуть службові оказії, врешті гинуть. То в чому родзинка цього письменника? Ґрільпарцер заклав підвалини габсбурзького міту, Рот створив міт Галичини, що мав продовження в літературі другої
