Проект «Україна». Австрійська Галичина - Микола Романович Литвин

Я хочу водночас сказати цим, що лише цій нестямній Європі національних держав і націоналізмів очевидне видається дивним. Звісно, саме словенці, галицькі поляки та українці, євреї в кафтанах із Борислава, торгівці кіньми з Бачки, мусульмани з Сараєвого, запікачі каштанів з Мостара співають «Боже храни». Зате німецькі студенти з Брна й Еґера, стоматологи, аптекарі, перукарчуки, фотографи з Лінца, Ґраца, Кніттельфельда, каменярі з альпійських долин, всі вони затягують «Варту на Райні». Австрія вріже дуба від цієї вірности нібелунгам, мої панове!

Перед тим як повернутися до властивої сюжетної лінії, оповідач повідомляє ще дещо про характер протагоніста, що торкається не аристократичного походження та світобачення, а його позиціонування в соціальній мережі села: «У своєму селі Лопатини граф був більше, ніж хай там яка офіційна інстанція…» Граф Морштин володів повноваженнями, надиктованими менше правом і більше звичаєвим правом:

Адже граф Морштин в силу свого безсумнівного авторитету міг зменшувати податки, звільняти хворобливих синів деяких євреїв від військової служби, сприяти поданням про помилування, пом’якшувати покарання для засуджених або надто строгі вироки, лобіювати пільги на користування залізницею для вбогих; жандармів, поліціянтів і службовців, які перевищили свої повноваження, віддавати в руки правосуддя, кандидатів на посаду вчителя, які чекали на вільне місце, забезпечувати бодай якимись годинами, унтер-офіцерів у відставці робити трафікантами, листоношами, телеграфістами, а студентів з бідних селянських та єврейських родин — «стипендіатами».

Граф, який міг усе, не міг одного: зупинити час, відвернувши події, що змінювали одна одну в дедалі божевільнішому танку. Історія завдала графові Францові Ксаверу Морштину клопоту. Ще все як завше: цісарські маневри в Лопатинах та околицях, перебування імператора в замку графа Морштина: «Щоранку бачили, як імператор виїжджав верхи інспектувати навчання, і селяни та крамарі-євреї з околиць сходилися, аби зувидіти його, старця, який ними урядував».

Невдовзі по від’їзді цісаря до графа прийшов селянський парубок, який, маючи намір стати скульптором, уласноруч витесав з пісковика погруддя цісаря. Розчулений граф робить відданому монархії неофітові протекцію на навчання в Академію мистецтв у Відні, а погруддя цісаря велить поставити перед входом до свого невеличкого замку. Роками стояло воно там, воно простояло би, напевно, вічність, якби не вибрики історичної шкапи. Вже більше не було монархії: «Отож, граф Франц Ксавер Морштин вернувся домів. Але хіба можна було назвати це поверненням?» Відтак іде довший пасаж: загадкові та незвичні розмисли графа про батьківщину:

Що таке взагалі батьківщина? Хіба певна уніформа жандарма і митника, якого ми не раз бачили у дитинстві, не така сама батьківщина, як сосна і ялина, трясовина і галявина, хмара й струмок? Змінюються жандарми й фіскали і незмінною залишається сосна і ялина й струмок і трясовина: чи це ще батьківщина?… В їхніх очах я безбатьківщинник. Я завжди ним був. Ох! Була колись батьківщина, справжня, власне для «безбатьківщинників», єдино можлива батьківщина. Нею була стара монархія.

Граф Франц Ксавер Морштин покидає сільце Лопатини з невеличким замком, де в підвалі заховано загорнене в солому погруддя цісаря, яке він заховав ще перед тим, як вирушив добровольцем на війну, покидає нову польську республіку, стару монархію, якої вже не було, і їде в Швайцарію, «в країну, де він гадав знайти старий мир з тієї простої причини, що вона не брала участи в війні». Рот звинувачує війну не аргументами пацифіста, а лише як руйнівницю старого ладу і призвідцю нової ситуації, в якій «потрібно було паспорта і кількох так званих віз, щоб потрапити в країни, обрані метою подорожі».

Відчуження графа Франца Ксавера Морштина від нового світу від пережиття до пережиття глибшає і травматичнішає, доки не обертається втратою картини дійсности і заміною її картиною-фантазією. Куди б граф не тікав від нового часу, той, здається, всюди наздоганяє його: у Швайцарії, на яку він покладав надії, граф спізнає, як фаворити нового часу піддають нарузі святе (епізод з короною Габсбурґів), в Лопатинах, де директор-розпорядник нового часу зобов’язує усунути знову виставлене погруддя цісаря.

Швайцарія, його остання надія, ошелешує його найбільшим розчаруванням, адже де він сподівається зустріти бодай бліду подобу Старого Світу, його зустрічає гримаса новітнього часу. Не переоцінку, а знецінення всіх вартостей переживає Франц Ксавер Морштин в готельному барі Цюриха в товаристві лисих товстунів, і знецінення найбільшої вартости: піднесеної до рівня релігійного почуття віри в цісаря і її матеріальний сакрамент:

«А ось, пані і панове, корона Габсбурґів!»

Франц Ксавер підвівся. Посередині продовгуватого бару він побачив чималеньке та хмільненьке товариство… таких собі добірних людців, які тимчасово розпоряджалися спадщиною загиблого світу, аби через кілька років не без вигоди збути її ще сучаснішим і самодурнішим спадкоємцям.

Граф Франц Ксавер Морштин стає в Цюриху свідком карнавалізації історії з типовими карнавалізаційними акціями, як-от зневаження меж, зокрема святого і непорушного, зниження високого і вихваляння низького, зневладнення фігури правителя шляхом коронування короля дурнів:

З-за столу підвівся трохи старший пан, спочатку повимахував короною в руці, тоді насадив її собі на лису голову, обійшов стіл, вийшов на середину бару, пританцьовуючи і похитуючи головою з короною на ній і наспівуючи при цьому мелодію популярної тоді пісеньки:

«Священна корона носиться так!»

Франц Ксавер спочатку зовсім не розумів сенсу цього гидкого спектаклю… То було товариство, яке в усіх столицях назагал переможеного європейського світу, твердо налаштоване харчуватися мертвецькими стравами, поносячи минуле ситими і все одно ненаситними пельками, визискувало сучасність і провіщало та вихваляло майбутнє. Це були після світової війни володарі світу… Готуючи перемогу таким-от людцям, сотні тисяч загинули в муках — а сотні напрочуд чеснотливих моралізаторів лаштували загибель старої монархії, прагли її