Проект «Україна». Австрійська Галичина - Микола Романович Литвин

…

Йому здавалося, що немає жодного такого звірячого насильства, яке б змогло гідно покарати й поквитати ницість того чоловіка, який витанцьовував з короною на лисій маклерській довбешці, щовечора з іншою… Сталося неймовірне: він уперше у житті повівся смішно й дитинно. Озброївшись недопитою пляшкою шампанського і синім сифоном, підступив упритул до незнайомців; порскаючи лівою на застільне товариство з сифона, так ніби намагаючись погасити страшну пожежу, правою він уперіщив пляшкою танцівника по голові. Банкір упав навзнак. Корона злетіла з голови.

Цитати, в яких мовитиметься про те, як новий час, який знущався над старим і в який граф насильно проник, його виштовхує, видадуться не такими цікавими. Дальший перебіг новели повертає графа в сільце Лопатини. Відбувається редукція значення поняття «батьківщина» з австро-угорської монархії до погруддя цісаря Франца Йосифа, бо й Галичина вже «колишня» і Лопатинів, хоч і виглядають, як передше, адміністративно належать новому світові. В цьому контексті назва новели набуває символічного звучання: погруддя цісаря як образ-субститут зниклої батьківщини-імперії.

Сповнений песимізму Франц Ксавер Морштин вдається в межах свого невеличкого замку до реставраційних дій: він велить знову виставити погруддя цісаря, а сам одягається в однострій австрійського ріттермайстера драгунів. Якийсь час він живе в цьому віртуальному світі, де все, як завжди, а якщо немає цісаря, то є бодай його замінник. Оповідач називає монархію «стара» — в Рота такі означення не лише темпоральні, а й оцінкові.

Пояснення паралельній дійсності, витвореній графом Морштином, знаходимо в словах іншого графа — Хойницького з роману «Гробівець капуцинів», того самого галичанина з «Маршу Радецького», якого зустрічаємо вже у Відні: «Австрія — не держава, не батьківщина, не нація. Вона — релігія». З цього погляду не буде перебільшенням вважати графа м’яким релігійним фундаменталістом. Водночас, він подібний також до Дон Кіхота, вітряки його уяви не менш бурхливі й нестримні, ніж в іспанського ідальґо на світанку європейського модерну, а його Дульсінея, звісно, це Австрія, проте не республіка, якою її проголошено 1918 р., а імперія, якою вона того самого року перестала бути. Дії графа Морштина ведуть до останнього конфлікту з представниками нового світу. Воєвода Львова, вернувшись з інспекційної поїздки, під час якої відвідав Лопатини, дає доручення усунути погруддя з-перед будинку графа Морштина. Завершується новела похороном пам’ятника:

Дзвони гриміли, жайвори заливалися, цикади невпинно сюрчали.

Могила була готова. Труну опустили вниз, зверху накрили прапором — і Франц Ксавер Морштин востаннє відсалютував шаблею цісареві.

Тоді у натовпі здійнялося схлипування, так ніби щойно зараз ховали цісаря Франца Йосифа, стару монархію і стару батьківщину. Три духівники відправляли заупокійну.

Отож, поховали цісаря вдруге в селі Лопатини, в колишній Галичині.

Граф Морштин покинув свій край і подався геть — туди, звідки колись прибули в Галичину його предки. Завершують новелу «цитати» зі спогадів протагоніста:

Вони марно шукають так званих національних чеснот, які ще неоднозначніші, ніж індивідуальні. Тому я ненавиджу нації і національні держави. Моя стара батьківщина, монархія, тільки вона була великим домом з багатьма дверима і численними кімнатами, для різного штибу людей. Будинок процвиндрено, розколено, розвалено. Мене там нічого більше не тримає. Я звик жити в будинку, не по кабінках.

Тисяча дев’ятсот двадцять четвертого року двоє німецькомовних письменників єврейського походження відвідують, незалежно один від одного і з проміжком у декілька місяців, Львів, який на той час, згідно з укладеною 10 вересня 1919 р. Сен-Жерменською угодою, що регулювала розподіл австрійської частини колишньої Дунайської монархії, належав Польській республіці.

Перший — уже відомий автор блискучих експресіоністичних оповідань «Лицар Синя Борода» та «Вбивство кульбабки», історичної епопеї «Валленштайн» та ще кількох широкоформатних творів; роман «Берлін Александерплятц» (1929) забезпечить йому згодом славу автора єдиного в німецькій літературі великоміського роману, в якому вдало використано запозичену з кінематографа техніку монтажу. Другий здобув певне ім’я в якості кореспондента: його репортажі вирізнялися гостротою й дотепністю, часто-густо балансували на межі між фактом і фікцією.

Цей другий — уже відомий нам Йозеф Рот. Він вирушає, виконуючи редакційне замовлення одного з найавторитетніших тодішніх щоденників, тоді як перший поїхав із внутрішнього поруху, побувавши в 12 містах, зокрема, Вільно (Вільнюсі), Кракові, Лодзі, Варшаві. З Любліна письменник прямує через Ярослав та Пшемисль до Львова. Майже неминуче обидвоє подорожують потягом, який із засобу пересування перетворюється на символ технічного модерну. Якщо перші століття модерну проминули під знаком судноплавства, то сто років між серединами XIX ст. і XX ст. безумовно належать залізниці. Вагонне купе стає чимось на зразок капсули, в якій астронавти-мандрівники мчать у світ східного хаосу. Разючим постає контраст між технікою і природою, потягом як символом модерну і підводою як його антиподом. Ця протистава «потяг — підвода» тягнеться червоною ниткою, але вже через десять років тут буятимуть «автомобільні фантазії» Богдана-Ігоря Антонича.

1925 р. Деблін опублікує книжку «Подорож Польщею», а Йозеф Рот — уже згаданий триптих «Мандрівка Галичиною». Незважаючи на те, що Рот свідомо, з усім властивим йому сарказмом і до ґротеску, особливо в новелістиці та романах на прикладі Галичини та Волині, розпрацьовує тему «модерн — немодерн/домодерн», її продуктивність якоїсь миті вичерпується, так само, як зринає межа для дискурсу «імперія — національна держава»,