Проект «Україна». Австрійська Галичина - Микола Романович Литвин
Очевидно, назва «Уривки» була робочою, призначалася для першого публічного читання і віддзеркалювала стан пошуків. Дві з трьох назв-пропозицій, наведених у листі до видавця, містять понаджанрову («книжка») і позажанрову («справа») індикації. Позажанрова індикація актуалізує в німецькій мові відразу три можливості: «справа» (досьє, історія хвороби), «випадок» (те, що сталося, подія) і «падіння» (гріхопадіння). Перші два значення відносять до змісту твору, третє — через зміст до традицій віденської мовно-філософської школи, в якій панував мовний скепсис і критицизм. «Fall» відсилає до першого речення «Логіко-філософського трактату» Людвіґа Віттґенштайна, який зі свого боку відсилає до біблійних «логосу» і «гріхопадіння», з якими реферує Віттґенштайнове поняття Fall: «Die Welt ist alles, was der Fall ist. / Die Welt ist die Gesamtheit der Tatsachen, nicht der Dinge. / Die Welt ist durch die Tatsachen bestimmt und dadurch, dass es alle Tatsachen sind. Denn, die Gesamtheit der Tatsachen bestimmt, was der Fall ist und auch, was alles nicht der Fall ist».
Зв’язок з біблійним «Спочатку було Слово. І слово в Бога було» більш ніж очевидний, особливо якщо враховувати, що біблійне «логос» має на увазі задум, ідею, план. Трактат містить як цю референцію, так і синтез різних прочитань, сума яких творить поняття Fall. «Книжка Франци» художніми засобами мовби тлумачить вступне речення логіко-філософського трактату Людвіґа Віттґенштайна.
«Книжка Франци» — історія страждань і смерти головної героїні, а місця виконують символічну і значеннєво насичену роль. Так, вигаданий край Galicien асоціюється з безтурботно-захищеним дитинством та добою «щасливої Австрії», тоді як єгипетська пустеля — з чистилищем. Пекло через умовчання відсилає до жахів Другої світової війни та Голокосту. Пекло — душевний стан героїні. Непомірний тягар провини, покладений на неї, веде її в неминучу загибель.
Географічний простір стає в романі одночасно простором метафоричним і мітичним: Ґаліція, рідний топос Франциски і її брата Мартина, і Єгипет, в який вирушають у подорож Франциска і Мартин. Ці простори вступають у стосунки між собою, що утворюють складне плетиво, поділи і взаємодію. Невидима межа пролягає між Ґаліцією та Єгиптом — майже в дві тисячі років окцидентальної традиції.
В далекому Лондоні Франциска зустрічає англійського офіцера свого австрійського дитинства. Ця несподівана зустріч повертає Франциску в «ґаліційський час». Відень і Лондон, дві метрополії, повертають у Ґаліцію дитинства такою самою мірою, якою вона апелює до них. Ґаліція як географічна величина ближче не окреслена, достеменно не вказано, де вона лежить, проте сказано достатньо, щоб можна було зробити недвозначні висновки. На перший погляд, Galicien складає враження містечка десь у південній частині австрійської Каринтії, де німецькомовна Австрія зустрічається зі світом південних слов’ян: це те саме пограниччя, звідки Йозеф Рот виводить рід фон Тротт, тож не варто дивуватися, що вона так разюче нагадує місця-утопії з творів Йозефа Рота — східногалицькі Лопатини з новели «Погруддя цісаря» чи волинські Прогроди з новели «Левіатан».
Образ Ґаліції в «Книжці Франци» твориться з тих самих взаємовиключних чинників, що й образи містечок у творах Рота «східного циклу»: майже документальної конкретизації з одного боку й максимального узагальнення з іншого. Бахманн пише: «Весь міт дитинства і загадки, якщо така взагалі була, і віднайдення, коли все розчинилося в жуванні хліба з ковбасою за вином і під тягарем фактів, які йому іноді уявлялися жахливішими, але все-таки не так і не в цій занепалій колибі, останньому залишку імпозантного обійстя, яке таким уже імпозантним і не було, десь між Добровою і Чіновіцем, де належали до великих чи до малих, тут у Ґаліції все було великим, царство і назва, й ось не було їх уже більше, зате були електричне освітлення і вода». «Імпозантне обійстя» — Австрійська (Австро-Угорська) імперія, Ґаліція — географічно переміщена Галичина, displaced territory. Вона переміщена лише географічно, всі її ідентичнісні просторові ознаки, що перетворюють її на міт і віртуальний край, збережено: культурну поліфонію, екзотичний флер, пограничний характер. Проте авторка на цьому не зупиняється: як ми бачимо на прикладі останньої частини («тут у Ґаліції все було великим, царство і назва, й ось не було їх уже більше, зате були електричне освітлення і вода»), Ґаліція виводиться з репресивного лексикону, якому Рот хоробро і не зовсім управно, мов Дон Кіхот, протистоїть на шпальтах своїх журналістських репортажів. У Бахманн частина, Galicien, репрезентує цілість, felix Austria — «вчорашній світ» (Стефан Цвайґ), увічнений у паралельній акції Роберта Музіля й анекдотах тітоньки Йолеш Фридриха Торберґа.
«Міт дитинства» і «загадка, якщо така взагалі була» на початку цитати готують ґрунт для мітизації, окресленої фраземами «останнього залишку імпозантного обійстя», «тут у Ґаліції все було великим, царство і назва». Вживаючи Galicien замість Galizien, Бахманн не так релятивує чи завуальовує зв’язок між Галичиною і Дунайською монархією, як поетизує сам топос. Осмислюючи безпосереднє минуле, «австрійську провину» періоду Другої світової війни, «Книжка Франци» осмислює ситуацію Австрії загалом, а в розпаді Австро-Угорської монархії, який описується метаморфозою (від імпозантного обійстя залишилася занепала колиба; все було великим, але потім його вже більше не було), Бахманн бачить джерело всіх наступних лих, що і Йозеф Рот.
Ситуація Франци співвідноситься з ситуацією Австрії — Беттіна Баумґертель говорить про «топографічне письмо» І. Бахманн, яке «допомагає конденсувати „ідентичнісні“ маркери», коли кожне місце вбирає
