Проект «Україна». Австрійська Галичина - Микола Романович Литвин
«Повернення в Ґаліцію» прочитується як спроба реставрації минулого часу — неможливе починання, особливо в обставинах, коли доводиться блукати єгипетською пустелею провини, на тлі якої образ Galicien прочитується як метафора втечі. На відміну від Марселя Пруста, «я» в амбітному проекті Інґеборґ Бахманн не віднаходить утраченого часу. Віднайдення минулого часу для Франци (як фігури і як метафори) означало би повернення в рай: для Франци-як-фігури — в рай дитинства, для Франци-як-метафори — в застиглість монархічного часу, уособлену фігурою цісаря Франца Йосифа I, який понад шістдесят років провів на троні.
Повернення в дитинство — це принаймні автобіографічне повернення, максимум воно — поетичне. Поза художнім простором тексту воно позиціонує письменницю як спадкоємицю традиції таких літераторів, як Рот і Музіль. І художньо, й ідеологічно це вкрай важливе самопозиціонування: Бахманн не могла і не бажала бачити себе ученицею нацистських авторів, її Galicien виникає в той час, коли в обіг, одначе ще не в канон, повернувся Йозеф Рот і його найкращі твори.
Повернення в дитинство передбачає два шляхи: поетичний і фізичний. З огляду на неможливість фізичного повернення залишається хіба повернення поетичне. Досвід злочину, який для Франци існує на рівні знання про те, в чому вона не брала безпосередньої участи, проте була частиною «злочинного континууму», унеможливлює й таке, поетичне, повернення. Що в Біблії висловлено в категоріях релігійної, те в «Книжці Франци» сказано засобами секулярної етики. Франца-фігура і Франца-метафора розбивається об неможливість такого повернення. Можливо, в цьому слід шукати причину краху всього проекту «Види смерти». Адже попри поетичний і критичний потенціал, який несла тематика, «Види смерти» неминуче вели до поетизації смерти, що відсувало на другий план проблематику шукання себе і спокутування провини. Судячи з роману «Маліна» й роману-фрагменту «Книжка Франци», авторка впорувалася естетично, проте заплутувалася етично, даючи непряму відповідь на проблему художнього писання після Аушвіца (Освенцима).
Австрія-Франца опиняється в ролі жертви і — що змальовано в частині «Єгипетська темрява» — не витримує випробування собою (подолання неподоланого минулого в двох планах: плані габсбурзької спадщини й плані ролі австрійців у Другій світовій війні, адже не таємниця, що з геополітичних міркувань Сталін та радянські історики доклалися до міту про Австрію як першу жертву нацистської окупації, тоді як історичні факти дають дещо відмінну картину, так що опрацювання свого минулого в Австрії почалося кількома десятиріччями пізніше, ніж у Німеччині). Щойно через проблематизацію композиції «Книжки Франци», її жанрової належности можна вийти на цю другу площину прочитання, яка змінює не тільки уявлення про твір, а й формує сприйняття центральної фігури — Франци.
Якщо подорож у Ґаліцію прочитується як пролог до подорожі в Єгипет (в одному вимірі) і як конфронтацію з австро-угорською минулиною (в іншому вимірі), то перебування в «єгипетському часі» означає з одного боку спробу зцілення Франци й подолання / опрацювання минулого — з іншого. «Єгипетська темрява» перегукується з єгипетським полоном Йосифа і з блуканням Єгиптом Мойсея та його народу. Перша рекурсія дозволяє нарешті скласти пазл: «Франца» (Франц) і «Йосиф» (Йосиф) у Франц Йосиф (Перший), фігура якого символізує габсбурзький міт. Друга рекурсія символізує шукання істини, шукання себе, подолання минулого. Загибель Франци під тягарем минулого символізує два процеси: розпад Австро-Угорської монархії і фіаско дискурсу спокутування провини.
«Книжка Франци» — твір про кінець монархії, про наслідки її розпаду, про трагедію, якою стала для Центральної Європи Друга світова війна. Не подолане ні монархічне минуле, роздмухане до розмірів габсбурзького міту, в якому Galicien відведено роль наріжного каменя, ні націонал-соціалістичне минуле. Задіювання біблійних мотивів і християнсько-мітологічного часопростору опосередкованим чином натякає радше на роль жертви, в якій виведення з Єгипту асоціювалося б з катарсисом, визволенням, порятунком, проте якраз там, у «Єгипті», переховуються від відповідальности примари минулого (д-р Кернер).
Таким чином, подорож у географічному просторі щільно взаємодіє з подорожами в часу, в яких важать дві точки сполучення: момент мовлення (теперішній час) і минулий час. Якщо поїздка в Лондон нагадує про найближчі події (кінець Другої світової війни, час визволення), то подорож у Галіцію символізує і ці події, і габсбурзький час. Подорож у Ґаліцію відповідає подорожі в дитинство, поїздка в Лондон показує неможливість зустрічі з дитинством, подорож у Єгипет актуалізує час, який назагал збігається з часом дитинства. Дитинство в Ґаліції кінця війни, яке зринає на межі авторської оповіді і потоку пригадування, подібного до марень, репрезентує потрійну надію: юність, весну, любов.
Подорожжю, яка узгоджується з уявленням про подорож, що на ньому базується подорожня література, відповідає не «Повернення додому в Ґаліцію», а «Єгипетська темрява». «Єгипетська темрява» стоїть третьою частиною реконструйованого роману-фрагменту і другою частиною його першопублікації, яка, хоча також була продуктом редакторської праці, проте не містила спроб відновлення композиційної цілости, а опиралася на підготований чернетковий варіант (протопублікаційна версія). Частина змальовує перебування в Єгипті.
Бахманнознавство звертає увагу на дихотомію як провідний принцип структурування топографічного мікроуніверсуму в «Книжці Франци»: місто Каїр протиставлене пустелі, урбанний центр Відень протиставлений рустикально-патріархальній периферії Galicien. У трьох частинах «Книжки Франци» вбачають також видозмінену аналогію з «Божественною комедією» Данте Аліґ’єрі: Galicien символізує «каринтійський рай», Відень — «пекло», пустеля — «чистилище».
Увертюрою до подорожі в Єгипет стає поїздка по сестру, яку Мартин знаходить не у Відні, а в занепалому родинному гнізді, що називається Galicien. Ще під час цієї увертюри звучить критика модерних подорожей, а через неї проблематизація ремесла письменника й ідентичности письменника-мандрівника (метафоричної і буквальної). Згадуючи товариство дому Йордана, Мартин, думками й словами якого снується авторська оповідь, ставить на одну щаблину письменника і мандрівника, називаючи їх співзапрошеними клоунами: «[…] де хтось сидів, два світила віденської психіатрії першої величини і
