Проект «Україна». Австрійська Галичина - Микола Романович Литвин

1808 р. було відновлено Галицьку митрополію та адміністративну структуру уніатської церкви. Галицька митрополія складалася з Львівської, Перемишльської та Холмської єпархій. Ліквідація останньої російською царською владою у 1875 р., а також розлогість Львівської архієпархії, що ускладнювала ефективне управління нею, дали поштовх до заснування у 1885 р. Станиславівської єпархії. Перемишльську і Станиславівську єпархії очолювали єпископи, а Львівську архієпархію — митрополит.

В історії українського національного руху в Галичині зверхники Греко-католицької церкви відіграли особливу роль. Відсутність національної світської еліти поклала на єпископат обов’язок обійняти політичний провід свого народу. Владики виступали єдиним авторитетним національним речником у Римі й Відні. Греко-католицьку єпархію очолювали єпископи Лев Шептицький (1748–1778, з 1778 — митрополит Київський і Галицький), Петро Білянський (1774–1798), Микола Скородинський (1799–1805). Першим митрополитом відновленої Галицької митрополії став Антін Ангелович (1808–1814), а після нього митрополичу катедру у Львові обійняв Михайло Левицький (1816–1858, у 1856 р. був зведений у сан кардинала).

Періодом великої довіри й найвищого авторитету греко-католицьких ієрархів стали часи Перемишльського єпископа Івана Снігурського (1819–1847) та митрополита Григорія Яхимовича (1860–1863): «тоді весь нарід ішов за голосом своїх душпастирів, а Св. Юр уважали не лише столицею князя Церкви, але й князя народу». Вплив єпископату як політичних представників русинів закріпило надання їм запевненого саном місця депутатів Галицького сейму. Цінність такого гарантованого представництва подвоювалася з огляду на величезні труднощі, з якими доводилося українцям виборювати депутатські мандати, що призводило до традиційно невеликого українського представництва в сеймі. В рамках австрійського парламенту греко-католицький митрополит мав право голосу як член Палати панів.

Активна національна позиція не усувала з поля зору ієрархів виконання їх безпосередніх обов’язків — дбати про свою Церкву і обряд, вічне спасіння ввіреної пастви. Так, митрополит Григорій Яхимович заборонив духовенству здійснювати самовільні зміни в обрядах, що було поширеною практикою. Ще як Перемишльський єпископ, він видав розпорядження, щоб духовенство виголошувало проповіді не церковнослов’янською, а народною мовою для ефективного донесення слова Божого до людей. Наступник митрополита Яхимовича Спиридон Литвинович (1864–1869) домігся затвердження папою Пієм ІХ Львівської й Перемишльської капітул (інституції, покликаної допомагати єпископові в управлінні єпархією). Внаслідок тривалих зусиль митрополита було потверджено угоду про мирне співжиття між Римо- та Греко-католицькою церквою (т. зв. Конкордію). Також за правління Литвиновича відбулася канонізація першого греко-католицького мученика за віру єпископа Йосафата Кунцевича. Йосиф Сембратович (1870–1882) особливу увагу приділяв проведенню канонічних візитацій підвладних територій, проповідництву й катехизації, вихованню майбутніх священиків у духовних семінаріях, проводив активну антиалкогольну кампанію. Після процесу Ольги Грабар (1882 р.) Йосиф Сембратович був несправедливо звинувачений, зрікся митрополичого престолу та перебрався на сталий побут до Риму.

У 1885–1898 рр. греко-католицький митрополичий престол у Львові обіймав архієпископ Сильвестр Сембратович. У 1891 р. він провів у Львові провінційний синод — найвище колегіальне церковне зібрання, що заклало стійкі основи життя Греко-католицької церкви й визначило стратегічні напрями її розвитку. Під час синоду митрополит проявив себе прихильником запровадження у Греко-католицькій церкві целібату, що йшло всупереч позиції більшості греко-католицького духовенства. У 1895 р. владика був удостоєний кардинальської гідності, ставши третім кардиналом в історії Греко-католицької церкви. Сильвестр Сембратович займав активну політичну та громадську позицію, за що здобув репутацію владики-політика. Він симпатизував народовцям, натомість різко виступав проти русофілів. Архієпископ Сембратович був одним з тих, хто стояв біля витоків політики австро-польсько-українського порозуміння «нова ера» та зберігав їй вірність навіть після її провалу. Підтримував створену в 1896 р. українську консервативну партію Католицький русько-народний союз. Наприкінці життя владика відійшов від політики, зосередившись винятково на церковній діяльності.

Після смерті Сильвестра Сембратовича митрополичий престол у Львові коротко обіймав колишній Станиславівський єпископ Юліан Куїловський (1898–1900). На відміну від свого попередника він неприхильно ставився до участі духовенства в політичній діяльності, вважаючи її шкідливою для верстви. У своїх пастирських посланнях архієрей зосереджувався винятково на проблемах релігійно-духовного життя, плекав усталені церковні традиції.

1901 р. греко-католицьким митрополитом став монах-василіянин Андрей Шептицький (очолював митрополію до 1944 р.) — непересічна особистість в житті Греко-католицької церкви й українського народу загалом. На митрополичий престол владика прийшов з катедри греко-католицького єпископа в Станиславові. Прикметно, що його призначення українська громадськість сприйняла насторожено-негативно. Що молодий граф, нащадок давнього українського сполонізованого роду Роман (в чернецтві Андрей) Шептицький незадовго обійме одну з найвищих щаблин в ієрархії Греко-католицької церкви, українці прогнозували вже з моменту його вступу до Чину Св. Василія Великого й приходу до монастиря в Добромилі. Тільки так українське суспільство могло правдоподібно для себе пояснити цей крок молодого аристократа, хлопця з блискучою освітою, становищем у вищих суспільних колах, стабільним фінансовим станом і можливостями, які ці всі складові відкривали для нього. Українцям видавалося очевидним, що за посередництвом Андрея Шептицького польські кола здійснюють добре продуманий план, в межах якого зміна обряду графом-римо-католиком і його вступ до єдиного греко-католицького чернечого чину було необхідною складовою для осягнення кінцевої мети — приведення його на позицію глави Греко-католицької церкви для остаточного знищення її обрядової ідентичності. Тим часом служити Богові в стані греко-католицького священика-василіянина було прагненням, яке Роман Шептицький відчував ще з гімназійних літ і задля реалізації якого мусив перетерпіти чимало душевних страждань, проявити глибоку покору, а водночас і витривалість перед бурхливим спротивом свого батька графа Івана Шептицького. Першою нагодою ламати упередження щодо себе в думці українського суспільства (як світських кіл, так і духовенства) для Андрея Шептицького стала його участь протягом 1890-х років як проповідника в духовних місіях і реколекціях у містах і селах краю. Згодом потужним інструментом подолання владикою упереджень українського суспільства стали його численні пастирські послання до вірних і духовенства, а також багатогранна, жертовна, невтомна праця. У всьому відчитувалася глибока віра архієрея, його щира любов і турбота про ввірену паству.

Від початку митрополичої діяльності Андрей Шептицький приступив до реформування засад виховання майбутніх священиків, коли підґрунтям стало не формальне дотримання семінаристами правил, а глибоке усвідомлення величі й відповідальності духовного покликання, суспільних завдань духовенства. Недоліки церковного адміністративного поділу архієпархії спонукали владику ініціювати зміни із збільшенням