Проект «Україна». Австрійська Галичина - Микола Романович Литвин
Збільшенням кількості духовенства та парафій Римо-католицької церкви в Галичині опікувався наступний предстоятель Львівської архідієцезії — архієпископ Юзеф Більчевський (1900–1923). При ньому в архідієцезії різко зросла кількість душпастирів, жіночих і чоловічих чернечих згромаджень, було утворено понад 100 парафій та збудовано 328 костелів. До 1914 р. архієрей об’їздив з візитаціями усю архідієцезію. Юзеф Більчевський був членом Крайової шкільної ради та кількох наукових інституцій, опікувався справами школи та освіти, давав пожертви на створення захоронок (заклади на зразок сучасних дитячих садочків), читалень і бібліотек. Одним з найвагоміших виявів політичної діяльності владики Більчевського став спільний з іншими католицькими єпископами виступ у 1913 р. проти пропагованої галицьким намісником М. Бобжинським виборчої реформи до Галицького сейму. Католицькі ієрархи вважали її такою, що може спровокувати посилення міжнаціональних конфліктів у Галичині.
Римо-католицька церква була потужним виразником патріотичних почуттів та державницьких сподівань галицьких поляків. Особливу увагу поляки звертали на проведення богослужінь за душі полеглих борців за державність. Заходи такого плану давали можливість об’єднувати велику кількість населення з різних суспільних верств, досягати високого рівня емоційного піднесення, формувати патріотичні стандарти громадян. Особливу увагу проведенню урочистих національних відзначень приділяли польські кола Львова. Бути в авангарді національного життя народу їх значною мірою спонукало усвідомлення ролі міста не лише як столиці одного з коронних країв Галичини, а насамперед як духовної столиці розділеної кордонами Польщі. У цьому контексті урочисті патріотичні відзначення трактувалися як спосіб духовного єднання з побратимами в Російській імперії і Прусській монархії, як демонстрація світові і самим собі життєвої потуги польського національного духу. Звідси випливало скрупульозне ставлення поляків Львова до організації патріотичних відзначень, підставою для яких ставали чисельні історичні дати, а також важливі події національного значення, що траплялися не лише в місті чи краї, а й поза його межами. Відправи закінчувалися виконанням патріотичних гімнів. Особливо урочисто відзначали ювілейні дати польської історії. Такі святкування у своїх храмах підтримували також вірменська католицька, юдейська, іноді лютеранська громади Львова.
У тісній співпраці з Церквою діяли католицькі християнські станові товариства, які почали виникати з другої половини ХІХ ст. і стали відповіддю на виникнення соціального питання: ремісниче товариство «Гвязда», робітничі «Приязнь», «Єдність», «Скала», товариство челяді «Праця», майстрів «Ютренка». Завданням цих товариств було провадити освітньо-культурну та економічну діяльність в рамках відповідної верстви. Нерідко вони ставали ініціаторами й постійними учасниками літургійного відзначення патріотичних дат польського народу. Створення 1906 р. Польського союзу християнських робітників з центром у Кракові надало християнському рухові в Галичині цілісного характеру з продуманою стратегією розвитку й діяльності. З метою здійснення доброчинної діяльності серед потребуючих верств населення було створено товариство Св. Вінцента (Św. Wincentego а5 Paulo). Одним із провідних опікунів християнського суспільного руху Римо-католицької церкви в Галичині був Перемишльський єпископ Себастьян Пельчар (1900–1924). Серед форм душпастирського служіння римо-католицького кліру, що водночас було різновидом суспільної роботи Церкви, стало проведення духовних місій і реколекцій для представників різних суспільних верств краю.
Римо-католицька церква надавала вірним широкі можливості для участі у відправах і паралітургійних практиках. Насамперед це стосувалося міст. Так, у костелі отців Бернардинів у Львові щодня зранку відправлялося сім мес (починаючи з 6.00), а також вечірнє богослужіння. На високий рівень було поставлено й культуру церковного служіння з урахуванням численних нюансів, які творили урочисту й піднесену атмосферу в храмі, формували його привабливість для вірних. «Я пригадую собі, — писав греко-католицький священик Ф. Тарнавський, — що мені це все дуже сподобалося. Гарний спів у супроводі органів у костелі, порядок, чистота, гарно прибрані престоли живими квітами, відповідні науки для молоді, відзнаки, медалики, часта сповідь і спільне Св. Причастя з участю всіх […]. Щось подібного в нашій парафіяльній церкві в Золочеві я ніколи не бачив. Коли костел щодня вже в год. 5-тій рано відкривали, то наша церква часто ще в год. 8-й була закрита. Костел був відкритий цілий день, а наша церква була закрита […]». Серед свят церковного року з особливою урочистістю римо-католики відзначали свята Великодня і Божого Тіла. У містах в ці дні окрім богослужінь відбувалися величні процесії. Так, у Львові процесія на честь свята Божого Тіла збирала кількатисячний натовп. Вірні заповнювали площу Ринок і бічні вулиці. На Pинку були встановлені чотири вівтарі, біля яких розташувалося п’ять батальйонів з оркестром і штандартами. Один з піхотних полків ніс почесну варту при Найсвятіших Дарах. Відправу очолював архієпископ у співслужінні каноніків, що ступали під балдахіном. У процесії брали участь братства з хоругвами, світське духовенство, члени чернечих чинів Домініканців, кармелітів і францисканців, академічний сенат на чолі з ректором, педелі з академічним жезлом, крайовий маршалок і члени крайового виділу в народних строях, намісник в уніформі, члени міської ради в народних строях на чолі з президентом міста, численні представники місцевої влади. Гуртом виступав генеральський штаб. За подібним сценарієм такі святкування відбувалися й у інших римо-католицьких єпархіальних столицях краю.
Велику громаду в Галичині творили греко-католики. В середині ХІХ ст. українці складали 71 % населення краю, однак у більшості це були селяни, які замешкували провінцію. Включення австрійського чинника в польсько-українські відносини створило передумови для якісно нового етапу в історії Греко-католицької церкви. Ще на зламі XVIII — ХІХ ст. у ході реформ освіченого абсолютизму Греко-католицька церква була зрівняна у правах із Римо-католицькою, а її майбутні священики отримали можливість здобути освіту у спеціально створених навчальних закладах — Цісарській греко-католицькій генеральній семінарії у Відні при церкві Св. Варвари (т. зв. Барбареум), Генеральній греко-католицькій духовній семінарії у Львові, теологічному факультеті Львівського університету. У 1907 р. почала діяти духовна семінарія в Станиславові. Семінарія також діяла в Перемишлі, однак там існував тільки курс богослов’я четвертого року навчання. Греко-католицька ієрархія і парафіяльне духовенство надовго зайняли
