Проект «Україна». Австрійська Галичина - Микола Романович Литвин

Вагому роль у розвитку церковно-релігійного життя євреїв відігравав Львів. На середину ХІХ ст. вони складали 40,5 %, а в 1900 р. — 29 % населення міста, формуючи другу після римо-католиків найчисленнішу віросповідну групу столиці краю. Релігійно-суспільне життя євреїв Львова концентрувалося навколо Єврейської релігійної спільноти. Вона опікувалася релігійним життям в місті, доброчинністю, питаннями культури. Наприкінці ХІХ ст. спільнота володіла 5 з 8 міських синагог, які утримувалися коштом вірних (серед них синагога прогресистів Темпль, синагога Нахмановичів, більш відома як «Золота Роза»), низки шкіл, доброчинних організацій та фондів. У 1902 р. при Єврейській релігійній спільноті почав діяти навчальний заклад, що готував вчителів іудаїзму. У Львові створювалися нові релігійні організації, які опікувалися релігійно-культурним життям львівських євреїв. Також працювали десятки релігійних початкових шкіл-хедерів. На початку ХХ ст. у Львові було зведено ще три синагоги.

Зі Львовом було пов’язане життя й діяльність відомих рабинів і талмудистів. Серед них — історик Ієзекіль Каро — керівник, а з 1909 р. рабин спільноти «прогресивного іудаїзму»; Еміль Бик, який протягом 1903–1906 рр. очолював Єврейську релігійну спільноту Львова.

На зламі ХІХ — ХХ століть світове єврейство переживало відродження національної свідомості, усвідомлення себе як окремої нації. У програмі національного відродження, проголошеній Національною єврейською партією у Львові 1892 р., важливе місце відводилося релігійному питанню. Так, ставилося завдання виховання єврейської молоді в дусі іудаїзму, пропонувалося створювати навчальні заклади для підготовки рабинів.

Реальністю життя населення Галичини були постійні непоодинокі факти зміни вірними обряду чи й віросповідання, що могло ставати реакцією на низку причин: з ідейних переконань, міркувань кар’єрного плану, наслідком матримоніальних обставин тощо. Показовою в цьому плані є статистика Львова. Протягом 1890-х років щороку фіксували від 60 до 90 випадків зміни віросповідної приналежності серед львів’ян. Від початку ХХ ст. цей показник постійно зростав, і у 1911 р. було зафіксовано 391 випадок переходу з Церкви в Церкву. Змінюючи обрядову чи релігійну приналежність, львів’яни віддавали перевагу Римо-католицькій церкві, що випливало з привілейованих позицій цього обряду і польського народу в краї.

Наталія Колб

© Н. Колб, 2016

Про наявність нафти, так званої «ропи», було відомо у Галичині ще у XIII ст., а з XVI ст. є спогади про використання мінерального масла в лікувальних цілях і як «смаровидла» — для змащування возів.

1810 роком датується перший урядовий документ, у якому йдеться про нафту, а саме, Постанова Двірської палати Гірничого суду в Дрогобичі, що визнавала нафту як національний резерв. Як стверджувалося, в 1816 р. Юзеф Геккер розпочав переробку сирої нафти в Трускавці біля Дрогобича, а початком нафтової промисловості слід вважати, тим не менше, 1853–1857 рр. Хоча ще до того, у 1840 р. у Східній Галичині було 75 ділянок, на яких вручну на поверхні ґрунту збирали нафту, яку використовували для змащування возів. Організатором галицької нафтової промисловості вважався Ігнатій Лукасевич, який у 1858 р. розпочав видобування та переробку сировини.

Ще в серединi XIX ст. геологи помiтили, що первiсне iснування, або, точнiше, виявлення солi та нафти, стало одночасним явищем. Рiзниця лише в тому, що сiль, як продукт до споживання, використовували відразу пiсля виявлення, а нафту, як додатковий необроблений матерiал, використовували для потреб господарства. I лише в другій половині XIX ст., внаслiдок удосконалення видобутку i переробки, нафта стала важливою галуззю промислового розвитку

У середині XIX ст. у Галичині у нафтовій та озокеритовій промисловості діяли невеликі підприємства у Биткові, Бориславі (нафта і озокерит), Дрогобичі, Космачі, Пасічній, Слободі Рунгурській та Старуні (нафта і озокерит). Вперше цими покладами зацiкавилися пiдприємцi у XVIII — першій половині XIX ст. У Слободі Рунгурській перша нафтова свердловина з’явилася в 1771 р. Її виникнення цiкаве з тієї точки зору, що нафтові припливи отримані цілком випадково, внаслідок поглиблення соляної свердловини на 12 сажнiв, коли замiсть солi виявлено нафтову ропу. З цiєї свердловини, яку прокопали вглиб на 20,8 сажнiв, почали черпати нафту — по 100 кг на добу.

У 1853 р. Ігнатій Лукасевич, провізор аптеки у Львові, разом зі своїм колегою Зегом отримав з нафти гас, який у примітивній гасовій лампі, виготовленій бляхарем Братковським, вперше запалено в лікарні загального профілю в м. Львові. У 1856 р. Тит Трецеський, поміщик, шахтар за фахом, який володів копальнями залізної руди і заводом гутного скла в Уйсті, заснував з Лукасевичем і Віктором Клобассою першу компанію на видобування нафти у Бібрці, нерухомості Клобасси. У той же час в Улашовичах поблизу Ясла побудовано першу дуже примітивну дистилярню, другу — в Полянці, маєтку Тита Трецеського. Нафтовий гас давав краще освітлення, тому потреба у його виготовленні у Галичині сприяла нафтопромислу. Поряд з вище зазначеними дистилярнями, виникли такі ж підприємства у Хорківці біля Кросно та ін. у тій же околиці.

Нафтова компанія «Трецеський, Лукасевич, Клобасса» видобувала нафту у Бібрці з квадратних копанок (криниць, шибів) глибиною до 300 стіп (стопа — 0,288 м) чи 80 м. Ці криниці представляли собою квадрат у перетині, складений з колод, а нижче йшли просвердлені круглі отвори глибиною 400 стіп (115 м) і глибше. З часом там діяло 35 свердловин, 4 насоси для викачування нафти і 5 великих резервуарів для нафти-сирцю. У Роп’янці був шиб, який давав 10 т нафти на добу, що рівнялося продуктивності нафтових свердловин у Америці.

У 1859 р. Північна залізниця Австрії цілковито перейшла на використання для освітлення