Проект «Україна». Австрійська Галичина - Микола Романович Литвин
Початок гірського видобування нафти у Галичині започаткував Станіслав Щепановський, який у 1885 р. заклав у Слободі Рунгурській поблизу Коломиї шиби, що давали добовий приплив нафти 1,5–2,5 т. На прикладі С. Щепановського нафтові шиби почали відкривати й у інших гірських частинах Галичини, насамперед у повіті Кросно: Вєтржно та Рівне (1888 р.), Потік (1891 р.).
Аж у 1884 р. вперше у Галичині американським підприємцем Вільямом Генрі Мак-Ґарвеєм застосовано канадську систему буріння, що мала свої переваги не лише щодо глибини буріння, але й щодо особливостей карпатського флішу.
Галичина мала освічених і досвідчених керівників і бурильників, у яких був досвід роботи на копальнях Росії, Голландської Індії і насамперед — Румунії.
Бурова установка канадської системи пробурювала щодобово 4—20 м у залежності від твердості і положення пластів гірських порід. Проходження свердловини тривало 1–2 роки, залежно від глибини і умов праці, а вартість — 150–250 тис. корон, тобто 1 метр свердловини коштував 110–130 корон.
Застосування свердлильного верстату розширило перспективи нафтового промислу у Галичині: у безпосередній близькості від Горліце діяло ряд шахт: Криґ, Кобилянка, Липинки, Лібуша, Бобрек, Вєтржно, Вуглівка, Івоніч.
Не менш важливим фактором, що сприяв розвою цієї галузі господарства, була активна позиція і діяльність творця нафтовидобування Станіслава Щепановського. Місцеве населення вважало його патріотом рідного краю, що відкрив Галичину світові, прирівнювало його з цісарем Вітчизни, який намагався створити з Галичини польський П’ємонт і завдяки розвитку нафтовидобування економічно відокремити Галичину від монархії. Це була душа народу, який виховав своїм прикладом з галичан ділових людей, інтелігентів з істинно галицьким характером!
Наступний період у розвитку нафтової промисловості пов’язаний з Бориславом, де було виявлено багаті нафтові джерела, що почали домінувати над виробництвом всіх інших шахт; всі компанії перенесли до Борислава свою основну діяльність, і там почав концентруватися трафік буріння.
Перевезення ропи до Печенiжинської рафінерії та вивiз продукції до Коломиї здiйснювалися возами, а з 1886 р. — новозбудованою залізницею: 1 листопада 1886 р. відкрито гілку Коломия — Печенiжин (14 км) та Надвірнянське передмістя — Шепарівці—Княждвір (7 км), а 1 грудня — Печеніжин — Слобода Рунгурська, довжиною 10,9 км.
1886 р. у Слободі Рунгурській функціонувало 13 нафтових свердловин, за що було сплачено понад 2 тис. зол. податку, та декілька свердловин у Космачі. У 1885 р. у Слободі Рунгурській видобуто 17,1 т нафти на суму 668 тис. зол. ринських (3,9 за 1 ц). Внаслідок бурхливого розвитку Слобiдського родовища, в 1880 рр. у багатьох мiсцевостях побудовано підприємства з дистиляції нафти. Нафту, що видобувалася на Гуцульщині, переробляли підприємства у Коломиї («Gartenberg i Sp.», «Fiebich i Sp.»), Королівці («Brettschneider Leizor»), Печеніжині («Szczepanowski i Sp.»), Рунгурах («Auerbach Schmelke»), Сопові («Winzenz i Sp.»), Вербіжі («Weiser i Sp.», «Bloch i Sp.») — на всіх нафта з Слобідського родовища, Микитинцях («Fischer W.») — з Космацького та Пасічній («Griffel i Sp.») — з Пасічнянського родовища. За використання природних ресурсів ці підприємства сплатили до казни понад 750 тис. зол. податків.
Печенiжинський завод став одним iз найбiльших в Австро-Угорщинi (закритий у 1928 р.), на ньому працювало близько тисячі робiтникiв i службовцiв. Щодобовий об’єм переробки нафти складав 60—100 т. Це було найбiльше промислове пiдприємство Гуцульщини, яке приносило власникам значнi доходи; робiтники ж працювали у важких умовах і за низьку плату. Біля нього започатковано виробництво парафiнових свiчок.
Родовища нафтової ропи, крiм Слободи Рунгурської, були виявленi також і в iнших мiсцях, насамперед у Пасiчнiй, Биткові й Делятині. Найпотужніше Битків-Пасічнянське родовище займало площу 200 км2. Буріння там розпочалося в 1886–1888 рр. — діяло чотири свердловини, на яких видобуто 63,2 т нафти на суму 4310 зол. (6,82 за 1 ц). У 1885 р. у Галичині 359 великих і середніх копалень озокериту і нафти, яка перероблялася на 60 рафінеріях.
Нафтопродукти транспортували не лише місцевими транспортними артеріями, але й міжнародними лініями. У 1885 р., зокрема, ці продукти перевозилися залізницями: Північною Цісаря Фердинанда; Галицькою Кароля Людвіка; Львівсько-Чернівецькою; Угорсько-Галицькою; Архікнязя Альбрехта, Дністрянською, Тарнівсько-Лелухівською, Галицькою Трансверсальною. Загалом через Галичину перевезено 94 375 т бензину, 65 327 т асфальту, смоли і мастил.
Отже, починаючи з 1884 р., почалося цілеспрямоване та систематичне буріння у Бориславі. У зв’язку з досить примітивною технікою на початках продуктивність була низькою. Однак, завдяки поліпшенню якості дослідження нових нафтоносних площ і якості буріння, швидко виріс об’єм видобування нафти, досягнувши апогею в 1908, 1909, 1910 рр. Навіть у 1897 р. Борислав ще не відігравав ніякої провідної ролі у плані видобування вуглеводів у Європі. Лише з 1898 р. Борислав розпочав ходу, щоб отримати найближчим часом провідну роль в країні і в Європі.
Наприкінці XIX ст. Галичину було поділено на шість гірничих регіонів, які об’єднувалися у чотири гірничих округи: Краків; Ясло; Дрогобич; Станиславів.
Наприкінці XIX ст. у 64 місцевостях Галичини видобуто 452,2 тис. т нафти. Відповідно розвивалася нафтопереробна галузь. Спочатку будувалося багато (у 1890 р. понад 200) дрібних кустарних підприємств, проте вони дуже скоро виявилися нерентабельними і до кінця 1890-х рр. більшість їх закрилася. Залишилося лише близько 50 найбільших підприємств, в яких було зайнято понад 700 чоловік. Із цих підприємств тільки три мали по 51—100, а шість — по 21–50 робітників. Нафтопереробне виробництво і далі залишалося дрібним, слабомеханізованим — іноземному капіталу вигідніше було вивозити нафту поза межі краю в сирому вигляді.
1886 р. держава розпочала експлуатацію нафтових родовищ у