Проект «Україна». Австрійська Галичина - Микола Романович Литвин
Вкладення австрійського, німецького, потім і іншого західноєвропейського та заокеанського капіталу в нафтову промисловість Галичини, а з ними й видобуток нафти поступово збільшувалися. Особливо бурхливо став зростати нафтовидобуток з кінця 1870-х рр. У 1881 р. він досяг 40 тис. т, а в 1890–1900 рр. — 310–330 тис. т.
З метою дистиляцiї нафти С. Щепановський заклав у Печенiжинi рафiнерiю, сприяючи, таким чином, широкому збуту очищеної нафти за кордон. Нафта частково продавалася і в навколишнiх селах. Слобідська копальня посiдала одне з перших мiсць в Європi, а Печенiжинська рафiнерiя залишалася третьою в європейських країнах.
З видобутком нафти почалося і будівництво підсобних приміщень. У 1880-х рр. площа копальнi займала понад 86 га, не враховуючи прилеглих камеральних лiсiв, що нараховували кілька тисяч гектарів i були вiддані в оренду С. Щепановському та спілкам. Тут розташовувалося понад 150 свердловин на різних стадіях розвитку, глибина яких сягала 380 м. Це були дерев’янi вежi дев’ятиметрової висоти. Отвiр у землi поступово звужувався з 18–24 до 0,5 цалi. Для запобігання обвалу в кожнiй свердловинi встановлювалися залізні труби. Слід зауважити, що одна з перших потужних свердловин називалася «Гуцул», а її початковий дебіт сягав 25 т/добу.
На родовищі у Слободі Рунгурській працювало 70 парових машин, які обслуговували понад 70 робiтникiв (свердлильники чи бурильники, ковалi, машиністи тощо). Родовище розробляли різні спілки, в тому числі Спілка Вінценза, яка володіла трьома свердловинами. Роботи велися до 1930-х рр. За весь час експлуатації родовища там видобуто 332 тис. т нафти. У 1874 р. видобуток нафти в Слободi Рунгурській становив 180 т. Дещо пiзнiше, в 1881–1885 рр., продукцiя нафти виносила щорічно 1,2–5 тис. т. У копальнi, крiм будинку управлiння, були ще кузня i верстати, бiля 70 житлових будинкiв, поштовий уряд, вiддiлок жандармерiї, ощадна каса для робiтникiв, лiкарня на декiлька лiжок, рiзник i кiлька крамниць.
На початках галицького нафтівництва, наприкінці 1870-х рр. наступив застій, оскільки вважалося, що ще добовий дебіт від 0,5 т був перспективним, а такого у Галичині було вкрай мало і загальний видобуток продукції практично не зростав з року в рік.
У Бориславі та навколишніх селах (Тустановичі, Волянка, Мражниця, Східниця, Нагуйовичі та Орів) у 1870 р. була велика кількість копалень озокериту і 4338 копанок і свердловин нафти, кількість яких з кожним роком зростала. Видобута нафта перероблялася у 10 примітивних дистилярнях, хоча слава дрогобицької нафти швидко зростала і поширювалася у Європі. Татомир описує околиці Борислава: шахти знаходяться на площі 150 акрів, в широкій долині, закритій з півдня лісистими передгір’ями, а з півночі — рівнинами, посеред яких де-не-де розташовані пагорби. Вся ця долина перерита вздовж і впоперек, сповнена тисячами дірок і ям, біля яких стоять гори сланців і глин, серед яких виступають невеликі дерев’яні будки, що накривають свердловини і численні дистилярні, які побудовані вздовж дороги, що веде в сусідній Дрогобич. Вся та територія була пронизана запахом газу.
В 1873 р. в околицях Борислава було понад 12 тисяч шахт; видобуванням нафти і озокериту займалися 75 великих і 779 незначних підприємств, на яких працювали понад 10,5 тис. робітників. Криниці (студні, копанки) мали від 1 до 2 м у діаметрі і були обкладені деревиною (цямринням). На їх дні збиралася нафта, яку вичерпували відрами за допомогою коловороту (лебідки). Для захисту від погодних умов навкруги свердловин будувалися будинки та дерев’яні бараки, які дозволяли робітникам працювати в них навіть у зимовий період. Після більш-менш тривалого періоду часу, іноді через кілька днів, нафта вичерпувалася і криниця потребувала поглиблення до тих пір, доки це дозволяли природні умови. Часто, коли у копанці не витримувало цямриння чи підступали підземні води, власники змушені були шукати інше місце для створення нових свердловин.
Таким чином, поруч з діючими нафтовими свердловинами, залишалися сотні залишених ям і канав, заповнених водою. Точно так само добували і озокерит, хоча для нього слід було копати глибшу шахту, ніж для видобування нафти. Виїмка ґрунту, поглиблення свердловини були небезпечними. Нафтонасичені верстви містили убивчі гази. У зв’язку з цим, з метою унеможливлення трагічних випадків, використовували примітивні вентилятори, що очищали повітря. Для більшої безпеки працівника, що працював у шахті, його завжди прив’язували за ногу міцною мотузкою, а другий кінець прикріплявся до стовпа поруч колодязя. На поверхні постійно стежили за нею, і коли нафтовик починав втрачати свідомість, його відразу ж витягували.
У багатших шахтах, що працювали під керівництвом професіоналів, поглиблення свердловин здійснювали за допомогою парової машини, а нафту витягали не відрами на шнурах, а паровими помпами і доставляли її жолобами у великі резервуари. Такі заходи покращували не лише ефективність праці, але й застерігали робітників від нещасних випадків, яких в околицях Борислава було ой-як багато. Малі підприємства часто були збитковими. Рідко кому з них щастило і вони попадали на, як тоді казали, «студні золота».
Все ж у Галичині продовжували працювати тисячі невеликих і декілька сотень більших копалень.
Перша свердлильна установка у Галичині появилася лише у середині 1880-х рр. У 1884
