Орієнталізм - Едвард Ваді Саїд
У всіх своїх романах Флобер асоціює Схід з ескапізмом сексуальної фантазії. Ема Боварі та Фредерик Моро тужать за тим, чого вони не мають у своєму монотонному (а чи спустошеному) буржуазному житті, й те, чого вони, як їм здається, хочуть, легко приходить до них у їхніх мріях-снах, які вони переживають посеред білого дня в оформленні орієнтальних кліше: гареми, принцеси, принци, раби, вуалі, танцівниці й танцюристи, шербети, запашні масті й так далі, й таке інше. Цей репертуар видається дуже знайомим, і не тому, що нагадує нам про подорожі Флобера на Схід та про його одержимість ним, а тому, що знову ж таки явно встановлюється асоціативний зв’язок між Сходом і свободою вільного кохання. Ми тут можемо принагідно зазначити, що в Європі дев’ятнадцятого сторіччя, з її дедалі більшим embourgeoisement , секс уже був інституалізований досить-таки значною мірою.
Обуржуазнення (фр.).
З одного боку, не існувало чогось такого, як «вільний» секс, але з другого, секс у суспільстві зумовлював справжнє плетиво леґальних, моральних і навіть політичних та економічних зобов’язань, досить деталізованих і, безперечно, доволі обтяжливих. Як ото різні колоніальні володіння — цілком незалежно від тих економічних вигод, які вони давали європейській метрополії, — придавалися як місця, куди можна було відіслати норовливих синів, відправляти надлишкове число правопорушників, бідняків та інших небажаних елементів, так і Схід був місцем, де можна було пошукати сексуального досвіду, який годі пережити в Європі. Фактично, жоден європейський письменник, який писав про Схід або мандрував там у період після 1800 року, не знехтував можливості здобути такий досвід: Флобер, Нерваль, «Брудний Дік» Бертон і Лейн — це тільки найвідоміші з них. У двадцятому сторіччі на думку спадають Андре Жид, Конрад, Моем і десятки інших. Те, чого вони шукали, — гадаю, саме так, — було іншим видом сексуальності, можливо, більш розкутої і менш обтяженої комплексом вини; але навіть цей пошук, після того як був повторений достатньо великою кількістю людей, міг бути (і був) {250} підпорядкований реґулятивним правилам та уніфікований, як і саме орієнтальне знання. З плином часу «орієнтальний секс» став таким же предметом споживання, як і всі інші, що їх пропонує масова культура, з тим результатом, що читачі та письменники могли мати його при бажанні, не обов’язково вирушаючи задля цього на Схід.
Було безперечною правдою те, що на середину дев’ятнадцятого сторіччя Франція, не меншою мірою, ніж Англія та решта Європи, переживали розквіт тієї індустрії знання, якої так боявся Флобер. Тексти продукувалися в дуже великій кількості, а до того ж — і це увляється ще важливішим — повсюди як гриби виростали аґенції та інституції їхнього розповсюдження й пропаґування. Як зазначають історики науки, організація наукової та освітньої галузей, яка відбувалася протягом дев’ятнадцятого сторіччя, була водночас риґористичною і всеохопною. Наукові дослідження ставали діяльністю, підпорядкованою нормативним правилам; відбувався реґулярний обмін інформацією, було узгоджено, яким проблемам слід віддавати перевагу на тому чи тому етапі наукового пошуку, й досягнуто консенсусу щодо парадигм, за якими мали здійснюватися наукові студії та впорядковуватися їхні результати 115. Апарат, який служив орієнтальним дослідженням, становив частку цієї сцени, й, певно, саме це мав на увазі Флобер, коли проголосив, що «кожен повинен узгоджувати свої зусилля з діяльністю інших». Орієнталіст не був більше просто обдарованим аматором-ентузіастом, інакше, якщо він ним залишався, мав усі підстави боятися, що ніхто не сприйматиме його всерйоз як ученого. Бути орієнталістом означало одержати університетську освіту з орієнтальних студій (на 1850 рік кожен із найбільших європейських університетів мав повну навчальну програму з тієї або тієї орієнталістської дисципліни), це означало право на одержання субсидії на подорож (гроші могли дати або одне з азіатських товариств, або якась фундація підтримки географічних досліджень, або уряд тієї чи тієї європейської країни). І як у межах гільдії професійних учених-орієнталістів, так і в середовищі широкої громадськості, уявлення про Науку пов’язувалося саме з таким однаковим уповноважуванням зусиль вченого-орієнталіста, а не з особистими претензіями чи суб’єктивними уявленнями. {251}
На ці жорсткі норми реґулювання орієнтальних матерій наклалася ще й підвищена увага Потуг (як називали тоді європейські імперії) до Сходу, й до Близького Сходу зокрема. Після того як у 1806 р. був укладений Чанакський договір між Оттоманською імперією та Великою Британією, Східне Питання все виразніше й виразніше витало над середземноморськими обріями Європи. Британські інтереси були тривкішими на Сході, аніж французькі, але нам не слід забувати ані про просування на Схід Росії (Самарканд і Бухара були взяті в 1868 p.; Транскаспійська залізниця сягала все далі й далі), ані про подібні заходи, що здійснювалися Німеччиною та Австро-Угорщиною. Що стосується Франції, то її вторгнення в Північну Африку не були єдиними складовими її ісламської політики. В 1860 p., «під час сутичок між маронітами та друзами в Лівані (вже передбачених Ламартіном і Нервалем), Франція підтримала християн, Англія — друзів. Одним із першорядних у європейській політиці на Сході було питання меншин, чиї «інтереси» Потуги, кожна по-своєму, нібито прагнули захищати та представляти. Євреї, представники греко-православної та руськоправославної конфесій, друзи, черкеси, вірмени, курди, різні невеличкі християнські секти — інтереси всіх цих спільнот вивчалися, планувалися та проектувалися європейськими Потугами, що як імпровізували, так і конструювали свою східну політику.
Я згадую про всі ці матерії лише для
