Орієнталізм - Едвард Ваді Саїд
«Щодо мене, то я майже не заплющував очей. Дивлячись, як спить це прекрасне створіння (вона сопіла, примостивши голову на моїй руці: я просунув свій указівний палець під її намисто), я не міг заснути протягом усієї безконечно довгої ночі, перебуваючи в якійсь дивній напрузі — саме тому я й залишився. Я думав про ті ночі, які провів у паризьких борделях, — безліч давніх спогадів навалилися на мене, — і я думав про неї, про її танець, про її голос, що був для мене, коли вона співала свої пісні, не наповнений жодним значенням чи навіть бодай якимись розбірливими словами» 108.
Орієнтальна жінка давала Флоберові поживу для роздумів; він був зачудований її самодостатністю, її емоційною безтурботністю і навіть тим, що, лежачи з ним у ліжку, вона давала йому змогу думати. Не стільки жінка, скільки живе втілення вражаючої, проте словесно безвиразної жіночності, Кучук стала прототипом Флоберових Саламбо та Саломеї, як і всіх версій плотської жіночої спокуси, якій піддається святий Антоній. {246} Як цариця Савська (котра також танцювала «Бджолу»), вона могла б сказати — якби була спроможна говорити: «Je ne suis pas une femme, je suis un monde» 109. Якщо подивитися на неї під іншим кутом зору, Кучук може видатися тривожним символом плодючості, дивовижно орієнтальним у своїй розкішній і, на позір, нічим не стримуваній сексуальності. Її дім, у верхів’ях Нілу, був розташований у місці, структурно подібному до того, де в «Саламбо» була схована вуаль Таніт — богині, що описується як Усеплодюча 110. Проте, як і Таніт, Саломея та й сама Саламбо, Кучук була приречена залишатися безплідною, розбещеною, бездітною. Наскільки вона та орієнтальний світ, у якому вона жила, побільшили у Флобера його власне відчуття безплідності, можна довідатися з наступного уривка:
«Ми маємо великий оркестр, багату палітру, розмаїття засобів. Ми знаємо, мабуть, набагато більше трюків та вивертів, аніж ми знали будь-коли раніше. Чого ж нам тоді бракує? А бракує нам внутрішнього принципу, душі речей, самої ідеї предмета. Ми робимо нотатки, ми здійснюємо подорожі: порожнеча! порожнеча! Ми стаємо вченими, археологами, істориками, лікарями, шевцями, людьми зі смаком. Яка користь від усього цього? Де серце, де художня індивідуальність, де гаряча кров? Звідки нам рушати? І куди іти? Ми залюбки цілуємося, ми граємося язиками, ми пестимо одне одного годинами — але до справжнього діла так і не доходимо. Вивергнути сперму, зачати дитину!» 111
Я не жінка, я — світ (фр.).
Переплітаючись із усім орієнтальним досвідом Флобера, захопливим чи сумним, тягнеться нитка майже постійного асоціативного зв’язку між Сходом і сексом. Установлюючи цю асоціацію, Флобер не був ані першим, ані якимось особливо прикметним випадком навдивовижу постійного мотиву західного ставлення до Сходу. І справді, сам цей мотив завжди був напрочуд незмінним, хоча завдяки своєму генію Флобер, певно, зробив більше, аніж будь-хто інший, щоб надати йому артистичної гідності. Чому Схід і досі, як здається, пропонує не лише плодючість, а й сексуальну обіцянку (і погрозу), невтомну хтивість, нічим не обмежене жадання, глибоку генеративну енерґію, — це щось таке, над чим можна {247} поміркувати, проте воно не є предметом мого аналізу тут, попри високу частоту своєї появи. Проте слід визнати його важливість як чогось такого, що стимулює комплексні зворотні реакції, іноді навіть моторошні самовикриття в середовищі орієнталістів, і Флобер був цікавим випадком у цьому плані.
Схід відкинув його назад, до його людських та мистецьких можливостей. Схід ніяк не відреаґував, як не відреаґувала Кучук, на його присутність. Опинившись вічна-віч зі своїм життям, яке йшло своїм плином, Флобер, як і передніше Лейн, відчув свою окремішню немічність, а може навіть, і своє самонавіяне небажання увійти в те, що він бачив, і стати його частиною. Це, звичайно, було вічною проблемою Флобера; вона існувала й до того, як він подався на Схід, і залишилася після його відвідин. Флобер усвідомлював, як важко (протиотруту від цього він знаходив у своїй роботі, особливо в орієнтальній праці такого роду, як «Спокуса святого Антонія») наголошувати передусім на формі енциклопедичної подачі матеріалу коштом людської заанґажованості в життя. Справді-бо, святий Антоній є не ким іншим, як людиною, для котрої реальна дійсність — це якісь книжки, видовища та процесії, що спокусливо розгортаються на відстані перед його очима. Всі ґрандіозні знання Флобера структуровані — як влучно відзначив Мішель Фуко — у вигляді театральної фантастичної бібліотеки, розмаїті експонати якої проходять парадом перед очима пустельника 112; є щось у формі цього параду від Флоберових спогадів про Каср-ель-Айні (вправа з військової муштри у виконанні сифілітиків) та від танцю Кучук. Більше тут важить те, одначе, що святий Антоній — це людина, яка дала обітницю безшлюбності і спокушання якої має передусім сексуальний характер. Після того як він вистояв проти найнебезпечніших чарів усілякого виду, йому нарешті дають зазирнути в біологічні процеси життя; марячи, він стає здатен побачити, як зароджується життя, сцена, щодо якої Флобер почувався некомпетентним протягом свого перебування на Сході. Проте, оскільки Антоній марить, ми маємо сприймати цю сцену іронічно. Те, що дарується йому в кінці, бажання стати матерією, стати життям, це в щонайліпшому випадку тільки бажання, — а чи його можна реалізувати або виконати, чи ні, ми неспроможні знати. {248}
Попри енерґію свого розуму та величезну силу свого інтелектуального проникнення в суть речей, Флобер мав на Сході відчуття, що, по-перше, «чим більше ти концентруєш свою увагу на ній [на деталі], тим менше ти осмислюєш ціле», а по-друге, «всі частини вкладаються на свої місця» 113. В ліпшому випадку, це продукує ефектну форму, але лишається закритим для жителя Заходу, аби він міг узяти в ньому повну участь. На першому рівні, це було персональним скрутним становищем для Флобера, й він винайшов засоби, декотрі з яких ми вже обговорили, щоб дати цьому раду. На більш загальному рівні, це було епістемологічною проблемою, завдяки якій, звичайно ж, і існувала дисципліна орієнталізму. Якось під час своєї орієнтальної подорожі він замислився над тим, до чого може призвести цей епістемологічний виклик. Без того, що він назвав духом і стилем, розум «може заблукати в археології»: він мав на увазі певний вид організованого антикварництва, згідно з яким екзотичне і незвичайне формулюється в лексикони,
