Орієнталізм - Едвард Ваді Саїд
Коли Ламартін вирушив у свою подорож на Схід у 1833 p., він почував себе, за його ж таки словами, як почуває себе людина, котра змогла здійснити свою давню мрію: «un voyage en Orient [était] comme un grand acte de ma vie intérieure» . Він — як вузол схильностей, симпатій, упереджень: він ненавидить римлян і Карфаґен, він любить євреїв, єгиптян та індусів, чиїм Данте, як він заявляє, він збирається стати. Склавши формального вірша «Прощай», звернутого до Франції, в якому він перелічує все, що планує собі зробити на Сході, він сідає на корабель і вирушає на Схід. Спочатку все, з чим він зустрічається, або підтверджує його поетичні передбачення, або реалізує його схильність до аналогій. Леді Естер Стенгоуп — це Цирцея пустелі; Схід — «la patrie de mon imagination» *; араби — примітивний народ; біблійна поезія викарбувана на скелях Лівану; Схід підтверджує привабливу неозорість Азії та відносно малі розміри Греції. Та незабаром потому, як він прибуває до Палестини, він стає невиправним вигадником уявного Сходу. Він стверджує, що рівнини Ханаану роблять очевидними переваги краєвидів Пуссена та Лоррена. Від «витлумачення», як назвав він свою подорож раніше, вона перетворилася тепер на молитву, яка робить досконалішими його пам’ять, душу та серце більше, аніж тішить його очі, розум або дух 89.
Подорож на Схід [стала для мене] наче великим актом мого внутрішнього життя (фр.).* Батьківщина моєї уяви (фр.).
Це щире визнання дає цілковиту волю реконструктивній (і недисциплінованій) пристрасті Ламартіна до аналогій. Християнство — це релігія уяви та пам’яті, а що Ламартін вважає себе типовим, глибоко благочестивим християнином, він відповідно себе поводить. Перелік його тенденційних спостережень міг би бути нескінченним: жінка, яку він бачить, нагадує йому Айде з «Дон Жуана»; зв’язок між Ісусом і Палестиною нагадує йому {234} зв’язок між Руссо та Женевою; реальна річка Йордан менш важлива, аніж «містерії», які вона пробуджує в людській душі; орієнтали, а надто мусульмани, — ледачі, їхня політика — примхлива, переповнена пристрасті й позбавлена майбутнього; ще одна жінка нагадує йому уривок із «Атали»; ані Тасо, ані Шатобріан (чиї попередні подорожі часто приборкують егоїзм Ламартіна, в усіх інших випадках абсолютно невтримний) не зрозуміли Святу землю правильно — і так далі, й таке інше. Його сторінки, присвячені арабській поезії, про яку він розводиться украй самовпевнено, не свідчать, що він відчуває бодай якусь ніяковість через абсолютне незнання мови. Для нього має вагу лиш те, що його подорожі на Схід відкривають йому, наскільки Схід — це «la terre des cultes, des prodiges»* і наскільки він є його обраним поетом на Заході. Без найменшого відтінку самоіронії він проголошує:
«Ця арабська земля є землею чудес; все тут пускає паростки, і кожен легковірний або фанатично налаштований чоловік може стати там свого часу пророком» 90.
Земля культів, земля чудес (фр.).
Він став пророком лише з огляду на факт свого перебування на Сході.
У кінці своєї розповіді Ламартін досяг мети своєї паломницької подорожі до Гробу Господнього, цього початкового і кінцевого пункту всього часу й усього простору. Він інтернізував реальність достатньо для того, щоб захотіти повернутися від неї назад до чистого споглядання, самоти, філософії та поезії 91.
Підносячись над суто географічним Сходом, він перетворюється на Шатобріана пізніших днів, споглядаючи Схід так, начебто це була його власна (чи принаймні французька) провінція, готова віддатися під владу європейських держав. З мандрівника та піліґрима в реальному часі й просторі Ламартін перетворюється на трансперсональне еґо, яке ідентифікує себе в силі та свідомості з усією Європою. Те, що він бачить перед собою, — це Схід у процесі свого неминучого майбутнього розпаду, Схід, який переходить під європейську суверенну владу й нею освячується. Так, у кульмінаційному баченні Ламартіна {235} Схід відроджується як європейське право-на-владу над ним:
«Цей вид суверенної влади, визначений у такий спосіб і освячений як європейське право, являтиме собою передусім право окупувати ту чи ту територію, а також узбережжя, щоб заснувати там або вільні міста, або європейські колонії, або комерційні порти, куди вільно заходити всім кораблям...»
Не зупиняється Ламартін і на цьому. Він забирається ще вище, аж до тієї точки, де Схід, який він щойно бачив і в якому щойно побував, стає «націями без території, без батьківщини, без прав, законів або безпеки... які з тривогою і надією чекають, коли Європа дасть їм прихисток своєї окупації» 92.
У всіх баченнях Сходу, сфабрикованих орієнталізмом, немає висновків, таких буквальних і таких завершених, як цей. Для Ламартіна паломницька подорож на Схід означала не лише проникнення на Схід імперської свідомості, а й фактичну елімінацію цієї свідомості внаслідок її піднесення до такого собі імперсонального й континентального контролю над Сходом. Реальна ідентичність Сходу розпадається на сукупність послідовних фраґментів, Ламартінових спогадних спостережень, які пізніше будуть зібрані докупи й звеличені як відроджена мрія Наполеона про панування над світом. Тоді як індивідуальність Лейна зникла під науковою решіткою його єгипетських класифікацій, Ламартінова свідомість повністю розриває свої нормативні пута. Роблячи так, вона повторює подорож Шатобріана та його бачення лише для того, щоб піти далі, у сферу абстракцій Шелі та Наполеона, що тасують світи та народи як карти на гральному столі. Те, що залишається від Сходу в Ламартіновій прозі, аж ніяк не є істотним. Його геополітична реальність була переобтяжена його планами щодо неї; місця, які він відвідав, люди, з якими він познайомився, досвід, який він пережив, зводяться до кількох відлунь у його пишномовних узагальненнях. Останні сліди конкретності повністю затираються в «політичному резюме», яким завершується «Мандрівка на Схід».
Трансцендентному квазінаціональному егоїзму Ламартіна ми мусимо протиставити Нерваля та Флобера. їхні орієнтальні праці відіграють істотну роль у їхній {236} загальній oeuvre ,
