Орієнталізм - Едвард Ваді Саїд
Ось таку прощальну промову присвячує він Єгипту, покидаючи його, щоб поїхати в Туніс, оглянути там руїни Карфаґена, а вже звідти повернутися додому. Але він робить іще одну річ у Єгипті, яку варто відзначити: {230} мавши можливість подивитися на піраміди хіба що здалеку, він направляє туди свого посланця з дорученням вирізьбити на камені його (Шатобріана) ім’я, додавши, певно, для того, щоб пояснити нам свій вчинок: «Людина має виконувати свої невеличкі обов’язки побожного мандрівника». Навряд чи за звичайних обставин ми надали б цьому милому вияву туристської банальності більше уваги, аніж того вимагає звичайна іронія. Проте як преамбула до останньої сторінки «Подорожі» він виглядає важливішим, аніж це здається на перший погляд. Розмірковуючи про свій задуманий на двадцять років проект дослідження «tous les hasards et tous les chagrins» які чатують на вигнанця, Шатобріан елегійно зазначає, що кожна з його книжок була, по суті, своєрідним продовженням його існування. На той час він не мав ані домівки, ані навіть змоги придбати собі якусь постійну оселю, і його молодість давно вже минула. Якщо небо дарує йому вічний спочинок, каже він, він обіцяє в тиші посвятити себе спорудженню пам’ятника своїй батьківщині («monument a ma patrie»). Проте все, з чим він лишається на землі, це його твори, і якщо його ім’я житиме, то цього задосить, а якщо ні, то занадто 88.
Всіх випадковостей та всіх прикростей долі (фр.).
Ці заключні рядки відсилають нас назад до Шатобріанової зацікавленості в тому, щоб його ім’я було закарбоване на піраміді. Це можна зрозуміти й у тому зв’язку, що його орієнтальні мемуари постачають нас безліччю відомостей про особисті переживання та практичний досвід його «я», про який він розповідає нам безперервно й невтомно. Писати було для Шатобріана актом життя, причому для нього все, навіть якийсь далекий уламок каменя, мало бути описаним, доки він живий. Тоді як порядок Лейнових оповідей порушувався науковою вагомістю та величезною кількістю деталей, структура розповідей Шатобріана постійно трансформувалася у ствердження волі еґоїстичного індивіда з надзвичайно мінливою вдачею. Тимчасом як Лейн завжди був готовий пожертвувати своїм еґо задля орієнталістського канону, Шатобріан був схильний ставити все, що він сказав про Схід, у цілковиту залежність від свого «я». Проте жоден із цих двох авторів не міг собі уявити, що нащадки {231} зможуть плідно продовжити його справу. Адже Лейн обстоював цілковиту імперсональність спеціальної дисципліни: його праця буде використана, але не як особистісний документ. Натомість Шатобріан дивився на все це так, що його твори, як і знаковий напис його імені на піраміді, означатимуть його «я»; бо якби це було не так, якби він не спромігся продовжити своє життя написанням своїх творів, воно було б у нього надлишковим, зайвим.
Навіть якщо всі мандрівники, що вирушали на Схід після Шатобріана та Лейна, були ознайомлені з їхніми творами (а в деяких випадках навіть дослівно їх переписували), їхня спадщина уособлює долю орієнталізму й ті варіанти вибору, якими він був обмежений. Можна або творити науку, як Лейн, або виголошувати особисті погляди, як Шатобріан. Проблеми першого варіанту були в його імперсональній західній переконаності в тому, що описи загальних, колективних феноменів були можливими, та в його тенденції творити реальності не так із самого Сходу, як із своїх власних спостережень. Проблема з особистими поглядами полягала в тому, що вони неминуче призводили до того, що Схід ставав особистою фантазією, навіть якщо ця фантазія була дуже високого порядку з естетичного погляду. В обох випадках, звичайно, орієнталізм чинив могутній вплив на те, як описувався та характеризувався Схід. Але цей вплив завжди — і навіть до сьогодні — перешкоджав сформувати таке розуміння Сходу, яке не було б ані надміру загальним, ані безтурботно особистим. Шукати в орієнталізмі живого відчуття людської або навіть соціальної реальності — як сучасної складової новітнього світу — було б марною працею.
Вплив двох варіантів вибору, які я щойно описав, Лейнового та Шатобріанового, британського і французького, у великій мірі є причиною такого стану речей. Розвиток знання, а надто спеціалізованого знання, — процес дуже повільний. Такий розвиток аж ніяк не є ані просто додаванням, ані просто нагромадженням, розвиток знання — це процес селективного нагромадження, зміщування, вилучення, перевпорядкування і наполегливого поступу в тому, що можна назвати дослідницьким консенсусом. Леґітимність такого знання, як орієнталізм, формувалася впродовж дев’ятнадцятого сторіччя не з релігійних авторитетних тверджень, як то було до епохи Просвітництва, {232} а з того, що ми називаємо реставраційним цитуванням попередніх авторитетних джерел. Починаючи від Сасі, напрям думок обізнаного орієнталіста був напрямом думок ученого, який переглянув низку текстуальних фраґментів, які він після цього зредаґував та впорядкував, як реставратор давніх образків може скласти низку їх докупи для відтворення цілісної картини, яку вони імпліцитно репрезентують. Отже, у своєму середовищі орієнталісти розглядають працю один одного в такий самий цитаційний спосіб. Бертон, наприклад, волів мати справу з «Арабськими ночами» або з Єгиптом опосередковано, через працю Лейна, цитуючи свого попередника, а іноді й критикуючи, хоч і вважав його дуже високим авторитетом. Свою мандрівку на Схід Нерваль здійснив по слідах Ламартіна, а останній свою — по слідах Шатобріана. Одне слово, як форма знання, що постійно зростає, орієнталізм живився, головним чином, цитатами з праць учених, що раніше працювали в цій галузі. Навіть тоді, коли надходили нові матеріали, орієнталіст давав їм оцінку, позичаючи у своїх попередників (як це часто роблять учені) їхні погляди, ідеології та провідні тези. Тобто, строго кажучи, орієнталісти, які прийшли після Сасі та Лейна, переписували Сасі та Лейна; після Шатобріана мандрівники-паломники переписували його. З цього складного процесу переписувань реалії сучасного Сходу систематично вилучалися, а надто, коли обдаровані паломники, такі, як Нерваль і Флобер, віддавали перевагу описам Лейна, не вірячи тому, що безпосередньо повідомляли їм їхні власні очі та розум.
В системі знання про Схід, Схід — це не так місце, як topos, сукупність посилань, безліч характерних ознак, що ймовірно запозичуються з цитат, або з текстуальних фраґментів, або з переказування чиєїсь праці про Схід, або з фраґментів, побудованих чиєюсь уявою, або з амальгами всіх цих речей. Пряме спостереження або ґрунтовний опис
