Орієнталізм - Едвард Ваді Саїд
Як я вже сказав раніше, праця Бертона, оперта на його особистий досвід, займає проміжне становище між орієнталістськими жанрами, представленими, з одного боку, Лейном, а з другого — французькими авторами, яких я щойно розглянув. Його орієнтальні оповіді структуровані як паломницькі подорожі, а у випадку «Нових відвідин країни мідійців» («The Land of Midian Revisited») ідеться про подорожі, здійснені вдруге в місця іноді релігійної, іноді політичної, а іноді — економічної значущості. Він завжди присутній як головний герой цих творів, водночас як центр, навколо якого відбуваються фантастичні пригоди, а іноді й снуються чисті фантазії (як у французьких письменників), і як авторитетний коментатор та неупереджений західний спостерігач орієнтального суспільства й побуту (як і Лейн). Його слушно вважає першим серед украй індивідуалістичних вікторіанських мандрівників на Схід (іншими такими мандрівниками були Блант і Дауті) Томас Асад, який протиставляє їхню творчість з огляду на інтонацію й інтелект таким працям, як «Відкриття в руїнах Ніневії та Вавилона» Остіна Лейарда (Austen Layard, «Discoveries in the Ruins of Nineveh and Babylon», 1851), славнозвісна книжка «Півмісяць і Хрест» Еліота Варбертона (Eliot Warburton, «The Crescent and the Cross», 1844), «Відвідини монастирів Леванту» Poберта Керзона (Robert Curzon, «Visit to the Monasteries of the Levant», 1849) і (праця, про яку він не згадує) помірковано забавні «Нотатки про подорож від Корнгілла до Великого Каїра» Теккерея (Thackeray, «Notes of a Journey from Cornhill to Grand Cairo», 1845)120. Проте Бертонова спадщина уявляється набагато складнішою, аніж просто виявом індивідуалізму, саме тому, що в його творах ми знаходимо показове протиборство між індивідуалізмом і сильним почуттям національної ідентифікації з Європою (зокрема Англією) як імперською силою на Сході. Асад слушно звертає нашу увагу на те, що Бертон був імперіалістом, попри всю його приязну самоасоціацію з арабами; але ще більше значення й стосунок до нашої теми має те, що Бертон мислив себе і як бунтар проти влади (звідси його ідентифікація зі Сходом як місцем свободи від вікторіанської моральної влади), і як потенційний {256} представник цієї влади на Сході. Але найбільший інтерес для нас становить спосіб цього співіснування між двома антагоністичними ролями, обраними для себе.
В кінцевому підсумку, проблема зводиться до проблеми знання Сходу, й саме тому ми завершуємо нашу розповідь про орієнталістське структуруваня та реструктурування на більшому протязі дев’ятнадцятого сторіччя розглядом Бертонового орієнталізму. Як мандрівний шукач пригод, Бертон вважав, що він живе одним життям із народами країн, в яких перебував. Він міг стати орієнталом з набагато більшим успіхом, аніж T. E. Лоуренс; він не тільки бездоганно володів тубільною мовою, він зумів проникнути в саме серце ісламу й, перебравшись індійським мусульманським лікарем, здійснити паломництво до Мекки. Але найбільш прикметною характеристикою Бертона було, як на мене, те, що він був наділений якимсь надприродним розумінням того, до якої міри людське життя в суспільстві управляється правилами та кодами. Вся та неосяжна інформація про Схід, яка заповнює кожну з написаних ним сторінок, показує, що він знав, що Схід узагалі й іслам зокрема були системами інформації, поведінки та вірувань, що бути орієнталом або мусульманином означало знати певні речі в певний спосіб і що вони, звичайно ж, були підпорядковані історії, географії та розвитку суспільства, специфічним для них. Тому його розповіді про подорожі на Схід відкривають нам свідомість, обізнану в цих речах і спроможну прокласти через них наративний курс: ніхто з тих, хто знав арабську мову та іслам так добре, як знав їх Бертон, не зайшов так далеко, реально здійснивши паломництво в Мекку й Медину. Отож те, що ми читаємо в його прозі, — це історія свідомості, яка шукає свій шлях у лабіринтах чужої культури через успішне засвоєння її систем інформації та поведінки. Свобода Бертона була в тому, що він зумів вивільнитися з тісних пут свого європейського походження настільки, що був спроможний жити як орієнтал. Кожна сцена в «Паломницькій подорожі» показує його як людину, що успішно долає перешкоди, які виникають перед ним, чужоземцем, в не знайомих йому краях. Він був здатен зробити це, тому що достатньо вивчив чуже суспільство задля цього. {257}
У жодного письменника, який писав про Схід, ми не відчуваємо так, як у Бертона, що його загальні міркування про орієнтальний спосіб життя — наприклад, на сторінках, де розглядається, що означає для араба поняття «кайф», або де говориться про те, наскільки освіта відповідає особливостям орієнтального розуму (ці сторінки явно мислилися як відсіч безпідставним твердженням Маколея) 121, — є результатом знання про Схід, набутого під час перебування там, у процесі безпосередніх спостережень і щирих намагань оцінити орієнтальне життя зсередини. Але Бертонова проза випромінює й інший зміст, схований зовсім недалеко від її поверхні, зміст, пов’язаний із відчуттям упевненості в собі й цілковитого контролю над усіма складними перипетіями орієнтального життя. Кожна з Бертонових виносок, чи то в «Паломницькій подорожі», чи в його перекладі «Арабських ночей» (те саме можна сказати й про його «Заключне есе» («Terminal Essay» 122), мислилася як засвідчення його перемоги над іноді скандальною системою орієнтального знання, системою, яку він опрацював сам. Бо навіть у Бертоновій прозі нам ніколи не дається Схід; усе про нього нам повідомляється через обізнані (й часто докучливі) втручання Бертона, щоб ще й ще нагадати, як він узяв на себе порядкування орієнтальним життям для цілей своєї оповіді. І саме цей факт — бо в «Паломницькій подорожі» це є фактом — підносить Бертонову свідомість на ту висоту, де вона панує над Сходом. На тій висоті його індивідуальність хоч-не-хоч зустрічається, а по суті зливається, з голосом імперії, яка сама утворює систему правил, кодів та конкретних епістемологічних звичок. Отож коли Бертон повідомляє нам у «Паломницькій подорожі», що «Єгипет — це скарб, який треба завоювати», або що це «найспокусливіший приз, який Схід береже для амбіцій Європи, приз, що його годі рівняти навіть із затокою Золотий Ріг» 123, ми маємо можливість переконатися, як голос високо ідіосинкретичного знавця орієнтальних реалій вливається в
