Орієнталізм - Едвард Ваді Саїд
Англійські автори загалом мали чіткіше й певніше усвідомлення наслідків паломницьких подорожей на Схід, аніж автори французькі. В їхньому сприйнятті Індія була найціннішою реальною константою щодо цих проблем, і тому вся територія, яка лежала між середземноморським узбережжям та Індією, відповідно набувала дуже великого значення. З цієї причини письменники-романтики, такі як Байрон і Скотт, мали політичне бачення Близького Сходу й дуже войовниче уявлення про те, як мають розвиватися взаємини між Сходом і Європою. Історичне чуття Скотта в його романах «Талісман» і «Граф Робер Паризький» дозволило йому змалювати перебіг подій цих творів відповідно в Палестині хрестоносців та у Візантії одинадцятого сторіччя, не відмовляючись від своєї обачливої оцінки тих способів, у які слід застосовувати силу за кордоном. Невдачу «Танкреда» Дізраелі легко можна приписати, мабуть, надмірним знанням автора про реалії орієнтальної політики та мережу інтересів британського істеблішменту; щире бажання Танкреда відвідати Єрусалим дуже швидко обертається для Дізраелі ускладненою до безглуздя розповіддю про те, як вождь одного з племен у Лівані намагається використати друзів, мусульман, євреїв та європейців у своїх політичних інтересах. А під кінець роману мета Танкредових східних мандрів узагалі забувається, тому що в матеріальному баченні Дізраелі Сходу немає нічого, що живило б дещо примхливі спонуки піліґрима. Навіть Джордж Еліот, яка ніколи не бувала на Сході, не змогла дотриматися лінії єврейського еквіваленту орієнтального паломництва у своєму романі «Деніель Деронда» (1876 p.), не заблукавши у нетрях британських реалій, які в такий вирішальний спосіб вплинули на східний проект.
Тому завжди, коли орієнтальний мотив для англійського письменника був не просто питанням стилістики, як у «Рубаяті» Фіцжеральда (FitzGerald, «Rubâiyât») або в «Пригодах Хаджи-Баби з Ісфагана» Морієр («Adventures of Hajji Baba of Ispahan»), він примушував його зіткнутися з цілою низкою неуникних перешкод на шляху своєї фантазії. Не існує жодних англійських відповідників {253} орієнтальним працям Шатобріана, Ламартіна, Нерваля та Флобера, так само як і перші орієнталістські двійники Лейна — Сасі й Ренан — куди краще, ніж він, усвідомлювали, як багато вони створювали з того, про що писали. Форма таких праць, як «Еотен» Кінґлейка (Kinglake, «Eothen», 1844) та «Особиста розповідь про паломництво до Аль-Медини та Мекки» Бертона (1855 — 1856 pp.), є строго хронологічною і, як годиться, лінійною, так наче те, про що писали ці автори, було діловою поїздкою на орієнтальний базар, а не пригодою. Популярна праця Кінґлейка, що зажила такої гучної й незаслуженої слави, — це патетичний перелік помпезних етноцентризмів та до неможливості занудних розповідей англійця про Схід. Очевидною метою його книжки є довести, що подорож на Схід важлива для «формування твого характеру — тобто, по суті, твоєї ідентичності», але реально вона навряд чи досягає чогось більшого, аніж посилює «твій» антисемітизм, ксенофобію та загальну расову упередженість, яка годиться на всі випадки життя. Нас переконують, наприклад, що «Арабські ночі» — це оповідки надто грайливі й позначені надто дотепною вигадливістю, аби могли бути створені «справжнім орієнталом, який, у творчому плані, є чимось мертвим і сухим — такою собі ментальною мумією». Хоча Кінґлейк зі щасливою безтурботністю признається, що не знає жодної східної мови, це явне невігластво аж ніяк не перешкоджає йому робити широкі узагальнення щодо Сходу, його культури, ментальності й суспільства. Багато з поглядів та думок, які він повторює, звичайно ж, є канонічними, але цікаво відзначити, як мало досвід реального контакту зі Сходом вплинув на його опінію. Як і багато інших європейських мандрівників, він більше зацікавлений у тому, щоб переінакшити себе та Схід (мертвий і сухий — ментальну мумію), аніж побачити там на власні очі те, що можна побачити. Кожен, з ким він зустрічається, лише підтверджує його переконаність у тому, що з жителями Сходу найліпше можна порозумітися тоді, коли вони залякані, а чи існує досконаліший інструмент залякування, аніж суверенне західне еґо? Добираючись до Суеца через пустелю сам-один, він утішається своєю самодостатністю та силою: «Я був тут, у цій африканській пустелі, і я сам, і ніхто інший, дбав про свою безпеку» 118. Отже, Схід {254} послужив Кінґлейкові лише для досить-таки маловартісної мети навчитися самому подбати про себе.
Як передніше Ламартін, Кінґлейк спокійнісінько ототожнив свою вищу свідомість зі свідомістю своєї нації, з тією лише різницею, що у випадку англійця його уряд був ближчий до остаточного підпорядкування собі решти Сходу, аніж Франція, — принаймні так стояли справи на той час. Флобер бачив усе це напрочуд виразно:
«Мені здається майже неможливим, щоб через короткий час Англія не стала владаркою Єгипту. В Адені вже повно її війська, і червоним мундирам досить буде тільки перетнути Суец, щоб одного чудового ранку увійти в Каїр, — звістка про це дійде до Франції за два тижні, й усі там будуть страшенно здивовані! Запам’ятайте моє пророцтво: як тільки в Європі почнеться якась катавасія, Англія захопить Єгипет, Росія захопить Константинополь, а ми натомість лише покладемо свої голови в , горах Сирії» 119.
Попри всю їхню хвалену індивідуальність, погляди Кінґлейка виражають державну та національну волю до панування над Сходом; його еґо є інструментом виявлення цієї волі й аж ніяк не її владарем. В його творах ми не знайдемо жодних свідчень, які підтверджували б, що він намагався сформувати новий погляд на Схід; ані його знання, ані його особистість не були адекватними для такої мети, й у цьому велика різниця між ним та Річаром Бертоном. Як мандрівник, Бертон був справжнім авантюристом; як учений, він міг відстояти свої погляди в суперечці з будь-яким академічним орієнталістом у Європі; як людина твердої вдачі, він добре усвідомлював необхідність своєї сутички з уніформізованими метрами, які верховодили над Європою та європейським знанням із
