Справжня історія Стародавнього часу - Олексій Мустафін
Добре знаючи, що греки незадоволені римським пануванням, Мітридат удавав, що прагне «звільнити Елладу», і лише чекав слушної нагоди для війни із Римом. Коли повстання союзників змусило римлян стягнути переважну частину своїх військ до Італії, понтійський цар швидким ударом захопив провінцію Азія. Прихильники Мітридата підняли повстання у Греції. А поки супротивник не встиг оговтатись, цар віддав наказ убивати всіх римських громадян, які опинилися в його володіннях.
Саме після цього в Греції висадився із римським військом Сулла. Він взяв у облогу Афіни, які були головним союзником Мітридата в Елладі, і за кілька місяців здобув місто штурмом. В Афінах було влаштовано кривавий погром: тих, хто вижив, перетворили на рабів, місто розграбували і ледь не зруйнували дощенту. Сулла зупинив своїх вояків лише «з поваги до славного афінського минулого». Одну за одною римляни розгромили дві армії Мітридата, які він надіслав до Греції. У вирішальній битві під Орхоменом у Беотії понтійцям, щоправда, вдалося прорвати лави легіонерів. Сулла змушений був зістрибнути з коня, сам схопив прапор і кинувся на ворогів. Римляни, які вже почали тікати, знову перейшли у наступ і вирвали перемогу. За допомогою кораблів, які привів із Єгипту помічник Сулли Луцій Лукулл, римляни переправилися до Анатолії та змусили Мітридата укласти мир. Понтійський цар погодився сплатити величезний викуп і повернутися до довоєнних кордонів.
2. Диктатура Сулли. Із відданим йому військом і грошима, отриманими від Мітридата, Сулла вирушив до Італії — мститися прихильникам Марія. Ті чинили відчайдушний спротив, але зазнавали поразки за поразкою. До того ж, до Сулли приєдналися численні загони тих, хто був незадоволений владою маріанців. Їх зібрали молоді, але здібні воєначальники Гней Помпей та Марк Красс.
Марк Красс. Мармуровий бюст (Копенгагенська гліптотека)82 року до нашої ери Сулла вдруге захопив Рим. Із волі сенату він став диктатором — але не на півроку, як це передбачав закон, а на необмежений термін. Прихильники Марія були оголошені «ворогами народу». На площах вивішували особливі списки — проскрипції. Кожного, чиє прізвище потрапляло до них, могли без вироку суду позбавити майна і навіть життя. Вбивць при цьому не лише не карали, а заохочували. Не дивно, що до проскрипційних списків часто записували особистих ворогів диктатора або ж просто заможних громадян, багатство яких викликало заздрість соратників Сулли. Деякі зі спільників диктатора — такі як Лукулл чи Красс — за лічені дні перетворилися на багатіїв, чиї статки увійшли до приказок.
Бенкет у палаці Лукулла. Малюнок Г. БуланжеСулла, щоправда, запевняв, що лише хоче повернутися до «звичаїв давньої республіки». Саме для цього він нібито й обмежив права народних зборів і народних трибунів та посилив владу сенату. Щоправда, сенаторів тепер стало вдвічі більше — за рахунок прихильників самого диктатора. Та й у народних зборах його пропозиції завжди готові були підтримати десять тисяч «нових громадян» із рабів, звільнених особисто Суллою. Сулла почував себе настільки впевнено, що невдовзі добровільно відмовився від повноважень диктатора й останній рік життя провів як «пересічний громадянин» у своєму заміському будинку.
3. Республіка рабовласників. Якими б не були справжні наміри Сулли, повернутися до «звичаїв давньої республіки» було вже неможливо. Рим змінився. З невеличкої громади сільських господарів він перетворився на величезну «світову державу». Римляни звикли жити за рахунок військової здобичі. До Італії постійно завозили рабів: полонених, захоплених піратами, або ж невиправних боржників. Ціни на невільників зазвичай були не надто високими. Тож навіть пересічні римляни вважали за необхідне мати в своєму господарстві двох-трьох рабів, на плечі яких перекладали усі важкі роботи. Заможні ж громадяни мали сотні або ж навіть тисячі невільників. А загалом у державі їх нараховували понад мільйон. Римська республіка перетворилася на справжню «державу рабовласників».
Ринок рабів. Малюнок Г. Буланже Покарання раба. Кам’яний рельєф (Британський музей)Раба у Римі вважали цілковитою власністю господаря, такою самою, як худобу чи сільський реманент. Хіба що плуг називали «німим знаряддям», а невільника — «знаряддям, що розмовляє». Раба можна було продати, відлупцювати і навіть вбити — закон жодним чином не карав за це його господаря. Безумовно, не кожен рабовласник вважав за потрібне знущатися з невільників. Рабів годували і давали такий-сякий одяг, хоча б для того, щоб вони виконували доручену їм роботу. Деякі раби посідали доволі високе становище, керували іншими невільниками або ж заводили власну справу, багатьом рабам дозволяли мати власну родину і дітей. Проте усе це відбувалося лише з дозволу господаря, який будь-якого часу міг позбавити невільника усього, що той заробив чи накопичив.
4. Повстання Спартака. Не всі раби мирилися зі своєю долею. За першої-ліпшої нагоди вони намагалися втекти від господаря, пошкодити знаряддя праці або ж помститися жорстокому власникові. Добре пам’ятали у Римі й про нещодавні сицилійські повстання рабів. Проте набагато небезпечнішим для республіки стало повстання невільників, яке вибухнуло 74 року до нашої ери у самій Італії.
Розпочалося все в Капуї — зі втечі від господаря невеличкої групи гладіаторів на чолі з фракійцем Спартаком. Утікачі сховалися на горі Везувій. Коли ж військовий загін римлян спробував узяти колишніх гладіаторів у облогу, повстанці за допомогою мотузок, сплетених із дикого винограду, спустилися зі скелі і знищили ворога несподіваним ударом з тилу. Після цього до Спартака почали стікатися раби-втікачі з усієї Італії. І вже невдовзі у його розпорядженні було численне військо, з яким він пройшов увесь півострів — спочатку з півдня на північ, а потім — з півночі на південь. Надіслані проти повстанців легіони під
