Справжня історія Стародавнього часу - Олексій Мустафін

Усі приєднані території римляни розглядали як військову здобич і перетворили на провінції. Володіння Карфагена стали провінцією Африка, Пергама — провінцією Азія, Македонія зберегла свою назву і під новою владою. Провінціями стали Сицилія, Сардинія, Корсика, а в Іспанії було утворено одразу дві провінції.

Лише деякі міста, такі як Массалія (римляни називали її на свій лад — Массілією) увійшли до складу республіки як союзники. Населення провінцій вважали тільки підданими. Уся влада над ними належала призначеному сенатом наміснику — найчастіше одному з колишніх консулів. Самого намісника зазвичай іменували проконсулом. Місцеві мешканці змушені були сплачувати податки на користь Рима. Щоб їх зібрати, не було навіть потреби надсилати до провінцій особливих чиновників. Право стягувати податки зазвичай отримували спритні ділки, які вносили необхідну суму до римської скарбниці, а вже потім вибивали гроші з населення — зазвичай набагато більше, аніж сплачували самі. Безсоромно грабували провінції і намісники, й інші римські посадовці, які брали хабарі з будь-якого приводу, а часом просто вимагали їх. Про одного з проконсулів казали: «Приїхав він бідним до багатої провінції, а поїхав багатим із бідної».

4. Сицилійське повстання. Втім, яким упослідженим не було становище вільних мешканців провінцій, його не можна було порівняти із долею рабів, чисельність яких у провінціях завдяки загарбницьким війнам сягнула десятків, а то й сотень тисяч. Чи не найбільше невільників було у Сицилії. За збігом обставин, переважали серед них вихідці з Сирії і це принаймні дозволяло їм домовлятися між собою. Ставлення власників до рабів було надзвичайно жорстоким: за будь-який непослух їх карали різками, заковували у ланцюги, а їжу та одяг робітники часто-густо змушені були добувати самі, грабуючи перехожих.

Зрештою, обурені знущаннями та сваволею одного з господарів, Дамофіла, невільники 135 року до нашої ери повстали. Очолив їх сирієць Евн, якого вважали провидцем і чаклуном. Повстанці захопили місто Енна і перебили у ньому всіх рабо­власників та просто заможних містян. Серед живих залишили небагатьох — тих, хто вмів виготовляти зброю або ж був відомий співчуттям до рабів. На зборах у міському театрі Евна оголосили царем. Сам він узяв собі нове ім’я — Антіох, завів «царський» двір та створив раду з найрозумніших та найкмітливіших прихильників. Серед радників Евна-Антіоха був і грек Ахей, який за кілька днів створив із повстанців шеститисячний військовий загін.

Пам’ятник Евну, встановлений в Енні

Ще одне повстання спалахнуло біля Акраганта. Тут рабів очолив колишній пірат — кілікієць Клеон. Він майже одразу визнав владу Евна-Антіоха та приєднався зі своїм загоном до його армії. Спільними зусиллями вони розтрощили військо римського претора та одне за одним здобули майже всі сицилійські міста. Енну і Тавроменій (сучасну Таорміну) повстанці перетворили на неприступні фортеці. Евн-Антіох почав карбувати власну монету.

Енна (сучасний вигляд)

Римляни були змушені кинути проти бунтівного острова усі наявні в них сили на чолі із консулами. Але раби не квапилися кидати зброю і кілька років протистояли вишколеним та дисциплінованим легіонерам. Тавроменій вдалося захопити лише завдяки зраді одного з повстанців. Клеон загинув під мурами Енни. Евна захопили в полон, і він помер у в’язниці.

Загострення внутрішньої боротьби у Римській республіці

1. Як «господарі світу» залишилися без своєї землі. Переможні війни і нестримний грабунок новоутворених провінцій збагачували насамперед верхівку римського суспільства. На частину військової здобичі могли розраховувати і пересічні легіонери. Їх набирали з римських громадян, які мали господарство і могли озброїтися за власний кошт. Незаможним громадянам, або, як їх називали самі римляни, пролетарям, та мешканцям союзних міст, які не мали римського громадянства, дозволяли воювати хіба що в допоміжних частинах.

Римські легіонери і селяни кінця II ст. до н. е. Мармуровий рельєф (Лувр)

Проте чим частіше воював Рим і що далі від Італії, тим менше у його вояків було часу для роботи на землі. Поля, що належали легіонерам, роками залишалися занедбаними. А повернувшись додому, селянин бачив, що кращі земельні ділянки захоплені великими власниками, які використовували працю рабів, а тому могли продавати зерно за нижчими цінами. До того ж, до Італії почали привозити дешевший хліб із провінцій. Не дивно, що селяни часто полишали свої господарства, які не могли прогодувати їхні сім’ї, та перебиралися до Рима. Населення міста швидко зростало, натомість нові легіони набирати ставало все важче — для цього просто не вистачало забезпечених громадян.

Тим, що «господарі світу залишалися без своєї землі», були занепокоєні навіть представники знаті, принаймні найдалекоглядніші з них. Повернути римських селян до праці на землі й захистити їх від зубожіння, зокрема, прагнули онуки Сципіона Африканського — брати Тиберій і Гай Гракхи.

2. Брати Гракхи та їхні реформи.134 року до нашої ери Тиберія обрали народним трибуном. Він одразу ж запропонував ухвалити закон про земельну реформу. Згідно з ним, кількість державної землі, якою розпоряджалася одна римська родина (хай навіть і найповажніша), була обмежена, усі надлишки повертали державі, а потім віддавали у користування громадянам, яким землі не вистачало.

Сенатори, серед яких переважали великі власники, чинили відчайдушний спротив реформі, і Тиберій змушений був звернутися за підтримкою до народних зборів. Простолюд став на бік трибуна, і той швидко перетворився на ватажка народного руху. Закон було ухвалено, Гракх із соратниками розпочав перерозподіл землі. Тоді сенатори звинуватили Тиберія у прагненні стати тираном і влаштували на Форумі заворушення, під час яких трибун загинув. Його прихильники змушені були рятуватися втечею.

Брати Гракхи. Скульптура Еж. Гіллєма

Справу брата продовжив молодший Гракх — Гай. 124 року до нашої ери він теж був обраний народним трибуном і домігся не лише відновлення земельної реформи, а й створення першої римської колонії у провінції — на місці зруйнованого Карфагена. Намагаючись залучити на свій бік якомога ширші кола громадян, він запропонував й інші нововведення. Заможні римляни, які не належали до кола сенаторів, — так звані еквіти (у перекладі — «вершники», адже від часів Сервія Туллія вони мали служити у кінноті) — дістали право бути суддями і збирати податки у провінціях. Міській голоті почали продавати хліб за особливими, низькими цінами. І, нарешті, Гай Гракх запропонував розширити коло громадян, надавши права римського громадянства італійським союзникам.