Справжня історія Стародавнього часу - Олексій Мустафін

двох центурій (сотень). Це дозволяло швидко змінювати бойовий лад залежно від умов — скажімо, об’єднуватися на рівнині й розпорошуватися на гірських схилах. Запровадили і чітку послідовність бойових дій. Починали сутичку вояки, озброєні дротиками і пращами — веліти, потім у наступ ішла перша лінія важкоозброєної піхоти — гастати, далі її змінювала друга — принцепи, а вирішального удару завдавала третя лінія, що зазвичай складалася з найдосвідченіших бійців — тріаріїв.

Такий складний спосіб ведення бою вимагав постійних тренувань і суворої дисципліни. Влада командирів над підлеглими у військовий час була необмеженою. За невиконаний наказ вояка могли покарати на смерть. У підрозділі, що відступив з поля бою, могли стратити кожного десятого. А за втрату свого значка (який несли перед лавою, як зараз прапор) легіон із ганьбою розпускали. Натомість за перемогу вправному полководцю надавали право провести тріумф за етруським зразком.

2. «Поділяй і володарюй». Рим захоплює Італію. Вправне дисципліноване військо було потрібне римлянам не лише для захисту, а й для здобуття нових земель. Вони домоглися відновлення Латинського союзу, що розпався після галльської навали. Щоправда, тепер об’єднанням керували римляни. Коли ж інші латини, невдоволені упослідженим становищем у союзі, почали вимагати рівності, Рим пішов проти них війною і остаточно об’єднав Лацій під своєю владою. Одне за одним республіка захоплювала етруські та грецькі міста і підкоряла войовничі італійські племена. Найважчою була боротьба із самнітами, які мешкали у горах на південний схід від Лація. Самніти чинили запеклий спротив і навіть кілька разів перемагали римлян, але врешті-решт змушені були скласти зброю.

Самнітські вояки. Розпис поховання у Нолі

Римляни майстерно використовували суперечки між своїми супротивниками, укладали союзи зі слабшими для перемоги над сильнішими сусідами і в разі необхідності без вагань повертали зброю проти вчорашніх друзів — як тоді казали, діяли за принципом «поділяй і володарюй». Переможені зазвичай змушені були поступатися римлянам частиною своїх земель, на яких ті засновували власні колонії. Щоправда, на відміну від грецьких чи етруських колоній, мешканців римських вважали такими ж громадянами республіки, як і тих, хто залишався у метрополії. Завдяки цьому римська громада за своєю чисельністю швидко перевищила населення навіть найбільших грецьких міст.

Більшість італійських міст і племен — добровільно чи примусово — була перетворена на римських союзників. Приєднані громади цілком самостійно вирішували усі питання свого внутрішнього життя, у яке нові господарі не втручалися. Податків союзники зазвичай не платили, натомість із їхніх громадян набирали допоміжні війська, або ж команди військових кораблів, вони отримували свою долю у військовій здобичі, а найвідданіші могли розраховувати навіть на здобуття римського громадянства. На відміну від греків, римляни у цьому питанні були відкритішими. Повноправними громадянами у Римі ставали навіть звільнені раби — якщо, звісно, їхні колишні володарі самі були римлянами.

Об’єднання Італії під владою Рима

Мешканці Великої Греції, яким із півночі загрожували римляни, а з заходу — карфагеняни, звернулися по допомогу до видатного полководця того часу — царя Епіру Пірра. Той кілька років владарював у Македонії, але втратив престол. Тому мріяв створити нову велику державу в Італії і Сицилії. У першій битві Пірр здобув перемогу над римлянами. Тих налякали бойові слони, яких вони раніше ніколи не бачили. Зі своїм військом цар про­йшов майже всю Італію і зупинився за три­дцять кілометрів від Рима. Проте для облоги і штурму міста сил в нього забракло, тож довелося повертатися на південь. У новій битві — під Аускулом — римляни знову зазнали поразки, проте й Пірр втратив найкращих вояків. За легендою, він вигукнув: «Ще одна така перемога, і в мене не залишиться війська!»; відтоді будь-яку перемогу, здобуту надмірною ціною, називають пірровою.

Пірр. Мармуровий бюст (Національний музей у Неаполі)

Римляни уклали союз із карфагенянами. Пірр вирушив воювати з ними до Сицилії, захопив майже весь острів, але зрештою посварився з місцевими греками. Тим часом римляни зібралися з силами і в битві під Малевентом вперше зім’яли лави епірців, налякавши їхніх слонів. Битва не дала переваги жодній зі сторін, але римляни були настільки задоволені своїм успіхом, що перейменували Малевент (цю назву перекладали як «погане місце») на Беневент («гарне місце»). Та й Пірр зрозумів, що його мріям не збутися, та повернувся зрештою до Македонії. А вже за кілька років уся Італія — від Іонічного моря на півдні до річки Рубікон на півночі — остаточно увійшла до складу Римської держави.

3. Римляни вчаться у переможених. Здобуття влади над цілою країною змінило і сам Рим. Якщо у перші століття свого існування він за зовнішнім виглядом скидався на велике село, то тепер у місті зводили величні храми і громадські будівлі з каменю, на вулицях з’явилися бруківка, водогони й каналізація. Для будівництва римляни запрошували етруських та грецьких майстрів, і самі швидко переймали їхній досвід, іноді навіть перевершуючи вчителів.

«Нащадки Ромула» взагалі охоче вчилися у сусідів і не соромилися запозичувати досягнення розвиненіших народів, надто ті, що мали практичну користь. У греків вони запозичили літери, створивши власну, латинську абетку, а в етрусків — спосіб записування цифр (зараз ми називаємо ці цифри римськими). У Римі почали спочатку відливати, а потім карбувати металічні гроші. Власне, слово «монета» має римське походження, адже перший монетний двір був розташований у храмі Юнони-Порадниці, тому самому, де гуси прислужилися під час галльської навали, а «порадниця» латиною звучить як «монета».

Римські архітектори вдосконалили винайдену етрусками арку, самостійно відкрили і почали широко використовувати бетон. Особливою їхньою гордістю були дороги, якими вони з’єднували своє місто з найвіддаленішими куточками держави. Найвідомішою з них вважають Аппієву дорогу між Римом і Капуєю, надалі подовжену до узбережжя Адріатичного моря, яка дістала назву на честь славетного цензора Аппія Клавдія.

Аппієва дорога (сучасний вигляд)

Римляни з повагою ставилися до вірувань інших народів і навіть «запозичували» у переможених їхніх богів. Так, у Римі почали вшановувати італійських Помону і Фавна, етруського Вертумна (а раніше — Юнону і Мінерву), грецького Аполлона. Згодом, щоб почуватися впевнено у колі елліністичних держав, навіть стверджували, що римські боги — власні й «запозичені» — є тими самими, що й у греків, просто мають інші імена. Юпітера, скажімо, стали вважати «римським» Зевсом, Юнону — Герою, Мінерву — Афіною, Цереру — Деметрою, Діану — Артемідою. Іноді це змушувало трохи «підправляти» власні