Справжня історія Стародавнього часу - Олексій Мустафін

вирішували на загальних зборах громадян, які іменували коміціями. Рішення, щоправда, ухвалювали не звичайною більшістю голосів. Спочатку голосували всередині свого військового загону — сотні, або ж племінного об’єднання — триби. А ухваленою вважали постанову, яку підтримала більшість сотень або ж тріб.

Виносити власні пропозиції на голосування пересічні громадяни не могли. Це робив цар або старійшини. Раду старійшин у Римі називали сенатом. Його складали сто представників знат­них родин. За легендою, перших сенаторів відібрав із найшляхетніших і найповажніших громадян сам Ромул. І надалі це звання переходило у спадок від батька до старшого сина. Сенатори, однак, могли лише радити володарю, вирішував все одно цар. Він був командувачем війська і водночас зосереджував у своїх руках владу над містом за мирного часу — у Римі таку владу називали імперієм (від слова «імпере» — «владарювати»).

Спочатку володар був водночас і верховним жерцем. Проте за правління другого римського царя Нуми Помпілія була запроваджена виборна посада великого понтифіка, і відтоді за рексом залишився обов’язок виконувати лише окремі релігійні обряди. Про Сервія Туллія розповідали, що він не лише збудував перші кам’яні мури навколо міста, а й поділив громадян на класи — відтоді обов’язки римлян у війську, як і в Афінах від часів Солона, залежали від їхніх доходів.

Нума Помпілій. Мармурова статуя (Курія Юлія)

Римські царі намагалися бути схожими на етруських володарів: носили пурпуровий одяг і золотий вінець, вершили суд, сидячі на троні. Царів супроводжували особливі охоронці, озброєні сокирами і різками. Щоправда, влада царя у Римі не була спадковою: якщо володар помирав або зникав безвісти (так сталося, скажімо, із самим Ромулом), нового володаря обирали на народних зборах. Відтак — серед сімох відомих нам римських царів були і латини, і сабіни, а згодом влада взагалі опинилася в руках етрусків.

Фасції (сокира і різки) — символічна зброя царських охоронців. Мармуровий рельєф (Музей терм Діоклетіана)

3. Встановлення республіки. Етруском був і цар Тарквіній Гордий, який запам’ятався своєвіллям і жорстокістю. Проти нього виступив навіть його власний небіж — Луцій Брут. 510 року до нашої ери за закликом Брута римляни повстали проти царя. Сам Тарквіній тоді перебував у військовому поході, тож його просто не пустили назад до міста, сповістивши з міських мурів про позбавлення влади. Нового володаря обирати не стали, ухваливши, що надалі містом керуватимуть обрані на один рік посадовці. Такий устрій дістав назву республіка, що в перекладі з латини означає «спільна (або ж народна) справа».

Луцій Брут. Бронзовий бюст (Капітолійський музей)

Тарквіній звернувся по допомогу до володаря сусіднього етруського міста Клузій — царя Порсени. Той зібрав чималу армію і рушив на Рим. Про ту війну ми знаємо з легенд, що зберегли для нащадків імена мужніх оборонців міста. Казали, що один із захисників — Публій Горацій — ді­став прізвисько Коклес (тобто «одноокий»), бо втратив око у бою, коли самотужки стримував цілу ворожу армію на мосту через Тибр. А Гая Муція назвали Сцеволою («шульгою») після того, як він сам поклав свою правицю у вогонь, аби довести Порсені, що той нічим не змусить його видати товаришів, які змовилися вбити ненависного царя. Пізніше римляни розповідали, що етруски так і не змогли захопити їхнє місто. Але збереглися й інші перекази, з яких зрозуміло: оборонці все ж змушені були погодитися на принизливий мир із Порсеною. За його умовами, вони навіть не мали права володіти залізною зброєю. І лише після того як цар Клузія загинув у бою з військом латинів та грецьких колоністів, Рим повернув собі незалежність. Тоді ж у місті остаточно утвердився республіканський лад. А невдовзі римляни приєдналися до Латинського союзу, створеного у Лації за зразком грецьких та етруських полісних об’єднань.

Від самого початку римську республіку очолювали одразу двоє посадовців — так, щоб жоден із них не міг зазіхати на одноосібну владу. Називали цих керівників преторами, або консулами. За легендою, першими обранцями стали ватажки повстання проти Тарквінія. З часом громада зросла, складнішим стало й державне управління, яке вимагало більшої кількості урядовців. Тому назву консулів залишили за двома найвищими посадовцями, до яких перейшов царський імперій. А преторами почали називати суддів. Скарбницею керували квестори, за громадським порядком стежили еділи. Найповажнішою посадою вважалася посада цензорів — вони складали список римських громадян («ценз») і сенаторів.

У разі суворої необхідності сенат, утім, міг призначити на обмежений час і одноосібного керівника держави — диктатора. Але це траплялося надзвичайно рідко, щоб ні в кого не було спокуси стати царем.

Цензор складає список громадян. Мармуровий рельєф (Лувр)

Колишні консули зазвичай ставали сенаторами, загальна кількість яких була збільшена до трьохсот. І саме сенат відтепер керував римською громадою. Старійшин іноді іменували «батьками» республіки, латиною — «патрес», а їхніх родичів називали патриціями (тобто «нащадками батьків»). Саме в руках патриціїв і зосереджувалася справжня влада у тепер уже республіканському Римі.

Боротьба плебеїв із патриціями

1. Патриції та плебеї. Вільних мешканців Рима, які не належали до патриціїв, називали плебеями. Серед плебеїв були як бідні, так і заможні люди, деякі навіть могли похизуватися «шляхетним» походженням. Проте всі вони були позбавлені більшості громадянських прав. Забороняли навіть шлюби між патриціями і плебеями.

У боротьбі за рівні права плебеї вдавалися до різних засобів. Одного разу вони навіть відмовилися воювати, переселилися з Рима на сусідній пагорб Авентин і утворили власні народні збори, де ухвалювали свої закони. Голосування, в якому брали участь плебеї, назвали плебісцит (тепер так називають загальнонародне голосування з важливих питань). А переселення дістало назву сецесії (тобто «відокремлення»). Перелякані патриції пішли на поступки і заради повернення плебеїв погодилися, щоб ті мали право обирати зі свого складу особливих посадовців — плебейських, або ж народних трибунів. Трибуни захищали плебеїв і могли навіть скасовувати рішення консулів і сенату. Для цього їм досить було вимовити слово «вето», що латиною означає «забороняю».

Плебеї залишають Рим, щоб примусити патриціїв до поступок. Гравюра Б. Барлоччіні

Згодом плебеї домоглися укладання писаних законів. За легендою, для цього римляни навіть звернулися за порадою до греків. Закони були