Проект «Україна». Австрійська Галичина - Микола Романович Литвин
У 1904 році на конгресі Польської соціал-демократичної партії Галичини було прийнято рішення створити у містах краю окремі єврейські комітети. Перші з них виникли у Львові та Кракові. Їхні лідери заснували тижневик «Yiddishe Arbeterzeitung» (їдиш: «Єврейська робітнича газета») і створили власну інституцію — Галицьку єврейську раду.
У 1905 році єврейські соціалісти незалежно від своїх польських колег провели першотравневу демонстрацію. Того ж року було засновано Єврейську соціал-демократичну партію Галичини, секретарем якої став Генрик Гроссман. Її члени почали видавати у Львові власну газету «Der Yiddishe Sotsialdemokrat» (їдиш: «Єврейський соціал-демократ»). У 1906 році партійна конференція відкинула ідею заснування робітничих поселень у Палестині і проголосила культурну автономію єдиним способом вирішення єврейського питання у Галичині.
Кульмінаційним для єврейської громадської організації став 1907 рік, коли імперська влада скасувала куріальну систему при виборах до Державної ради та ввела загальне голосування. Впродовж передвиборчої кампанії сіоністи на чолі з Адольфом Штандом та Натаном Бірнбаумом висунули кандатів від своєї партії по двадцяти виборчим округам. У семи сільських округах Східної Галичини єврейські активісти досягли союзу з українськими виборцями, котрі погодилися підтримувати сіоністів проти польських кандидатів. У результаті місця у Державній раді отримали: Адольф Штанд, Бено Штраухер, Артур Малер та Генріх Габель. У парламенті сіоністи разом з соціалістами Германом Діамандом, Германом Ліберманом та асимілятором Натаном Левенштайном утворили окрему єврейську фракцію.
Успіхи в боротьбі за політичні права всередині монархії посилювали впевненість євреїв у зовнішній політиці Габсбургів. Напередодні Першої світової війни вони вірили у силу Австро-Угорщини і зневажали її потенційного супротивника — Росію. У популярній уяві австрійських євреїв війна мала стати помстою росіянам за єврейські погроми кінця XIX століття. Тому не розглядалося жодного іншого варіанта окрім перемоги.
Край впевненості та спокою прийшов на початку серпня 1914 року, коли у Галичину надійшла інформація про наступ російської армії. Єврейське населення почало масово тікати з краю. Число єврейських біженців за перший рік війни за різними підрахунками коливалося від 200 до 400 тисяч. Вони поселялися у спеціально влаштованих австрійською владою таборах у Моравії та Богемії. Головним притулком для втікачів став Відень. Під час війни кількість євреїв у австрійській столиці збільшилася майже у два рази.
На початку вересня у Галичину вступили російські війська. Близько половини з них становили кінні козачі підрозділи з Дону, Кубані та Тереку. Козаки рідко контактували з євреями за місцем свого проживання. Тому для них юдеї з їх відмінною релігією та способом життя були узагальненим символом загрози традиційній російській культурі і християнській вірі. Під впливом пропаганди солдати вважали одним зі своїх завдань звільнення слов’янського населення Галичини від «єврейського ярма». Антисемітські настрої у рядах російської армії підсилювалися чутками про шпигунство та підривну діяльність євреїв у тилу. Повідомлення про такого роду випадки рідко містили конкретні імена, однак сприяли формуванню колективного образу єврея як «ненадійного елемента».
Ворожість російських військових щодо євреїв вилилася у прояви насилля. У перші дні вересня солдати, козаки та прихильні до них місцеві мешканці палили і грабували єврейські будинки та крамниці у Станіславові, Тернополі, Коломиї, низці менших містечок та сіл. Наймасштабніший інцидент мав місце у Львові. 26 вересня у місті почали поширюватися чутки про те, що у єврейському кварталі стріляли у російських солдатів. Козаки у відповідь почали стріляти по вікнам будинків Краківської площі — давнього району проживання єврейських ремісників та купців. Уночі місто патрулювали кінні роз’їзди, котрі громили єврейські будинки, грабували крамниці та винні магазини. 300 осіб було заарештовано. Декілька дорослих та дітей було вбито на місці.
Російська військова адміністрація Галичини на чолі з генерал-губернатором, графом Георгієм Бобринським прагнула зробити австрійську провінцію частиною Російської імперії. Тому російські чиновники хотіли зрівняти суспільне положення галицьких євреїв зі становищем, яке на той час займали їхні російські одновірці. Місцевим юдеям заборонялося вільно пересуватися у межах краю та виїжджати за його межі. Встановлювалася також заборона на їхнє поселення у сільській місцевості. Євреї були позбавлені колишніх громадянських прав. Особи юдейського віросповідання були звільнені зі своїх посад у галицькій адміністрації. Школи та синагоги були зачинені. Публічні зібрання — заборонені. На початку 1915 року євреїв, що мешкали у зоні бойових дій, почали висилати до віддалених губерній Російської імперії.
В результаті наступу австро-німецьких армій, у червні 1915 року у Галичині було відновлено австрійську владу. Єврейські біженці змогли повернутися додому. Однак лише мала частина скористалася цією можливістю, оскільки майже вся їхня власність була конфіскована. Тому ті, що повернулися змушені були існувати на межі бідності. З червня 1916 року контроль над частиною Галичини на короткий час знову перейшов до російських військових. Депортованим до Російської імперії євреям будо дозволено повернутися до краю. Вони однак не мали права селитися у попередніх місцях проживання. 35 тисяч переселенців змушені були жити у дерев’яних бараках, потерпаючи від антисанітарії та хвороб.
У липні 1917 року після провалу «наступу Керенського» російські війська остаточно відійшли з Галичини, провінцію окупувала німецька армія. Раніше німецькі війська вже захопили підросійську частину Польщі. Тут у листопаді 1916 року була утворена маріонеткова держава — Королівство Польське. Перспектива переходу території Галичини під польський контроль у новому контексті поставила традиційне питання єврейської лояльності до влади. Впродовж 1918 року більшість єврейських партій та організацій — від ортодоксів до сіоністів підкреслювали бажання юдеїв залишитися під владою Австрії. Єврейські лідери писали, що лише держава Габсбургів, у якій жодна з національностей не домінувала над іншою, могла гарантувати усім народам рівні громадянські права.
