Проект «Україна». Австрійська Галичина - Микола Романович Литвин
Ще одним елементом самоосвіти для галичан було читання енциклопедій: від німецьких видань Брокгауза та Мейера і французьких Ляруссів до створених за їхнім зразком польських словників: багатотомної енциклопедії Ольгербрандта, двотомної львівської енциклопедії Мацєжи Польськєй тощо. Якщо декламатори, читанки та хрестоматії давали читачам квінтесенцію художньої літератури, то енциклопедії пропонували мінімум знань з усіх галузей науки та культури. На перехресті цих тенденцій лежало «масове читання» — популярна література, яка мала найширшу аудиторію. Про структуру читання на цьому рівні та його гендерні різновиди можуть свідчити, наприклад, рукописні поетичні альбоми галичанок. Сюди вписували вірші різного походження, які особливо сподобалися, інколи з нотами та малюнками. В одному з таких альбомів під стилізованою назвою «Цвіти і тернє» Антоніни Бартош (його укладено впродовж 1904–1910 рр. у Львові) вміщено, наприклад, українські поезії Т. Шевченка, О. Кобилянської, П. Карманського, С. Чарнецького, С. Ярошевського, В. Щурата, М. Лозинського, І. Іванцева, О. Козловського, а поруч з ними — польські вірші А. Асника, І. Красінського, К. Тетмайєра, Й. Жулавського, Л. Щепанського, переклади і перекази прозових творів М. Вебера, українські лібрето до опери Я. Ярославенка та ряд анонімних текстів. Основним принципом для об’єднання цих текстів в одну збірку слугували, переважно, мотиви кохання, смутку, минущості життя, отже, — теми, властиві літературі декадансу, а поруч з ними — національно забарвлені сюжети. Загалом же коло популярного читання було, з одного боку, досить широким, а з іншого — тематично вузьким та естетично невибагливим. На це нарікали тогочасні письменники, для яких «брукова» література була серйозною конкуренткою: «Наша публіка в переважній части волить читати дурні романи французькі, що грають нервами людськими, як кіт мишею, а руський літерат для них то трохи, трохи не варіят. Оно (…) може і рація, бо чейже на рускій літературі, кромі книжочок місійних та житія святих, ніхто не доробився і крейцара. На літерата руського з фаху дивляться як на чоловіка пропащого», — скаржився А. Чайковський І. Франкові у 1896 р. Проте факт залишався фактом: в центрі уваги галицьких українських читачів ХІХ — ХХ ст. справді залишалася релігійна література: молитовники та житія святих тощо. Проте і тут були свої нюанси. Наприклад, видання Святого Письма, навіть народною мовою, у тогочасній Галичині були адресовані, передовсім, духовенству, меншою мірою — інтелігенції, і ще меншою — ширшій публіці. Невипадково А. Чайковський вже на початку ХХ ст. вважав такі неписані правила невиправданим обмеженням, і намагався переконати у цьому вищу церковну ієрархію: «Се перша книжка зарівно для інтелігента, як простолюдина, з котрої слідує черпати науку. Наймогутніший той народ, у котрого на столі першою прикрасою є Святе Письмо. (…) І не диво, що наш народ за тим так пильно слідить, а не маючи чогось іншого, читає Біблію шкільну. Се ж цілком природне: дитина, заки зачне кормитися м’ясом, кормиться молоком…». Проте і у 20—30-х рр. ХХ ст. письменник далі ставив за приклад протестантське читання української Біблії: «переклад Св. Письма Куліша, Левицького та Пулюя довгі часи лежав нерозкуплений. Тепер вийшло воно в кількох виданнях (у мене є чотири), бо кожний євангелик зобов’язаний держати у себе на столі побіч хліба і біблію. Я пам’ятаю, що моя перша лектура в дяківській школі, то була біблія (шкільне видання). Евангеліки наші рвуться до читання, навіть старші люде вчаться читати від молодших, щоб прочитати обов’язково щодня оден уступ з біблії. (укр. Біблію розхоплюють штундисти і баптисти)». Натомість галицькі католики й надалі знайомилися з цим текстом, переважно, через катехизми та «історії біблійні Старого і Нового Завіту». Однією з причин цього було прагнення духовенства уникнути довільних інтерпретацій сакрального тексту: прерогативу тлумачити Біблію залишали за церквою. Частково це мало своє виправдання, і не тільки через поширення протестантських видань. Вагому частину популярної літератури, яка потрапляла до рук селян і міщан, становили апокрифічні тексти: «листи з неба», пророцтва Михальди про світову війну, життя святої Геновефи тощо. Крім цього в українському і польському середовищі впродовж ХІХ — поч. ХХ ст. функціонували сонники, гороскопи, посібники з ворожіння тощо. Ці тексти, так чи інакше, сприяли розповсюдженню неканонічних поглядів. Іншим конкурентом релігійної і квазірелігійної літератури стали «жовті» брукові видання: детективи на кшталт «Шерлоків Холмсів» і «Натів Пінкертонів», фантастичні й любовні романи тощо. Усе це лише поглиблювало відстань між елітарною літературою й масовим читачем. Зрештою, навіть коло читання освічених галицьких урядовців часто було досить обмеженим, хоча й тут існували відмінності. Так, один з львівських службовців середини ХІХ ст. Б. Григорович у своїх споминах говорить про читання путівників, газет, але його увага сконцентрована на читанні офіційних документів, урядових розпоряджень. Натомість урядник пізнішого часу кінця ХІХ — поч. ХХ ст. К. Хлендовський, навпаки, нарікає, що мусить читати різні акти, і з охотою заглиблюється в художню літературу.
Водночас патріотична література, яку розповсюджувала галицька інтелігенція впродовж ХІХ — перших десятиліть ХХ ст., справді мала значний вплив на суспільство, зокрема на шкільну молодь. Недаремно тогочасні українські й польські письменники розглядали свої тексти власне у перспективі «національної справи»: «В той спосіб хочу збудити у нашого напівграмотного загалу замилування до своєї питомої давнини. Я бачу, які це має наслідки у поляків і який у них патріотизм», — зазначав, наприклад, згаданий А. Чайковський. Такий підхід дав свій ефект. Це показали події Першої світової війни та українсько-польське протистояння 1918–1919 р. Українці, які перед Великою війною читали повісті про козацькі та княжі часи та поезію Т. Шевченка й І. Франка, боролися за відродження на галицьких землях «старої України». Натомість поляки, виховані на романах Г. Сєнкевича, Ю. І. Крашевського, поезії А. Міцкевича і Ю. Словацького, прагнули відродити у Галичині давню Річ Посполиту. (Не випадково одним з елементів легенди про Юрека Бітчана — польського підлітка, який загинув від української кулі в боях за Львів, стала власне книга. Йдучи на смерть, — підкреслювали польські міжвоєнні видання, — школяр залишає на столі «Śpiewy historyczne» Нємцевича, розгорнуті власне на тій сторінці, де йдеться про героїчну загибель молодого лицаря в обороні Вітчизни.) У протистоянні 1918–1919 рр. перемогла польська сторона, а в 1923 р. Східна Галичина згідно з рішенням Ради
