Проект «Україна». Австрійська Галичина - Микола Романович Литвин

class="book">Із закінченням Першої світової війни і розпадом Габсбурзької монархії можливість лавірування поміж лояльністю до імперської влади та прихильністю до тої чи іншої етнічної групи у провінції остаточно відійшла у минуле. Галицькі євреї розуміли, що у майбутньому їх чекатимуть конфлікти на національній основі. Правдоподібність таких очікувань підтвердилася вже з проголошенням незалежної Польської держави у листопаді 1918 року. Коли 21 листопада 1918 року українські війська відійшли зі Львова, неконтрольовані польські солдати разом з місцевими бандами влаштували у місті дводенний погром. Єврейські жертви стали платою за нейтральну позицію, яку галицькі юдеї зайняли у польсько-українському конфлікті.

Євген Поляков

© Є. Поляков, 2016

Між Шашкевичем і Франком: лектура австрійської Галичини кінця ХІХ — початку ХХ ст

Злам ХІХ — поч. ХХ ст. для Галичини — час виразно сформованих етнокультурних та політичних доктрин: української, від якої вже відмежувалася москвофільська; польської та єврейської. Разом з тим, це — період потужних західноєвропейських впливів (сецесії, арт нуво). Перший з цих факторів сприяв чіткій диференціації у виборі лектури серед різних національних спільнот; другий, певною мірою, зближував їх. Це відобразилося навіть на масовому читанні, починаючи з елементарного — шкільного — рівня. На кінець ХІХ ст. кожна з національних спільнот Галичини мала канонічний ряд відомих письменників та знакових літературних текстів, у першу чергу рекомендованих для читання. Так, починаючи з систематичної «Історії літератури руської» О. Огоновського та його хрестоматій, читанки для нижчих та вищих шкіл прагнули подати кращі зразки «старовинної»(середньовічної та ранньоновітньої) та нової (ХІХ — поч. ХХ ст.) української літератури. Так, за задумом О. Барвінського, майбутні вчителі народних шкіл — слухачі вчительських семінарій перших десятиліть ХХ ст. — мали прочитати вибране з Києво-Печерського патерика, «житій руських святих», проповідей Іларіона, «Повісті временних літ»(«Несторового літопису»), Київського й Галицько-Волинського літописів, давньоруських апокрифів, «Слова о полку Ігоревім», «Повчання» Володимира Мономаха, Руської правди, «Варлаама й Йоасафа та притчі про Єдинорога», «русько-литовських» («Похвала Вітовту») та козацьких (Cамовидця, Граб’янки, Величка) літописів, текстів Івана Вишенського, Йоаникія Галятовського, Іпатія Потія, шкільної поезії, інтермедій та вертепної драми, творів Г. Сковороди, Івана Некрашевича, гетьмана Мазепи тощо. До літературних текстів «старого часу» Барвінський залічував також усну народну творчість: уривки колядок, щедрівок, дум, казок, легенди, загадки. Ці тексти, за тодішньою термінологією, репрезентували першу й другу добу українського письменства. Їх піддавали перекладу чи адаптації та класифікували за тематикою і жанрами на релігійні, літописні, законодавчі, поетичні, драматичні тощо. Натомість у третій — сучасній для Барвінського — добі домінували особистості творців, тексти яких необхідно було просто селекціонувати. Тут хрестоматія вміщувала епізоди з «Енеїди» та «Наталки Полтавки» І. Котляревського, «Марусі» Квітки-Основ’яненка, вибрані вірші М. Шашкевича, поезії Т. Шевченка (від «Перебенді» й «Наймички» до «Кавказу» й «Псалмів Давидових»), вірші та уривок з «Чорної ради» П. Куліша, «Козачку» Марії Вілінської (Марка Вовчка), поезії Ю. Федьковича, О. Кониського, С. Руданського, Лесі Українки, прозу і літературні розвідки І. Нечуя-Левицького, поезію, прозу і літературну критику І. Франка, Панаса Мирного, Б. Грінченка, М. Коцюбинського, драми І. Тобілевича, а поруч з ними — уривки з промов та літературних творів О. Огоновського та В. Барвінського. Читанка такого спрямування мала чітку мету: формувати з галичанина «свідомого українця», зорієнтованого на київську культурну спадщину та наддніпрянську літературу нового часу. Не випадково галицька українська література ХІХ ст. подана тут як локальний різновид загальноукраїнського письменства. Цей погляд, сформований у читацьких колах руських інтелігентів, розповсюджували й на «читання для народу». Так, літературні частини календарів «Просвіти» зламу ХІХ — ХХ ст. пропонували етнографічні матеріали (записи народних пісень), а також тексти письменників з Центральної України з виразним акцентом на козацькій тематиці. Водночас «народне читання», на думку інтелігентів, мало мати не лише естетичний чи пізнавальний, але й практичний вимір. Навіть художня література повинна була «служити за найлекший спосіб образованя для читаючої публики, котра має право авторові вірити і сподіватися від него правди». Саме тому ті ж таки календарі містили великі за обсягом інформаційні частини: господарські та медичні порадники, адресні книги тощо. Прикладом змішаного підходу до масового читання слугували збірники на кшталт «Народної школи», що виходили з друкарні Наукового товариства імені Шевченка у Львові. Тут, поруч з молитвами, читач знаходив розповіді про імператорську родину, етнографічні групи в Галичині, знакові історичні події, про ведення ділової документації, але, в основному, про сільське господарство — отже, саме про те, що «має знати рільник». У повнішому вигляді цю функцію виконували спеціальні довідники: від юридичного «Правотаря» до «Взірцевих рільників» та «Господарських указателів», а також чисельних популярних брошур. Водночас частина авторів наголошувала, що люди з народу — звичайні селяни і міщани — сприймають книгу інакше, аніж інтелігентні читачі: «Я є той гадки, що для людини, менче культурної, приступнійша белетристика, чим научні розправи», — зазначав письменник і адвокат А. Чайковський й пропонував у цьому руслі популярний «правотар для мужиків».

Так чи інакше, більшість хрестоматій для читання були продуктами селекції, відбору рекомендованих для читання текстів: ключем до їх формування ставали читацькі смаки укладачів. За цим принципом формували й збірники текстів, розрахованих на досвідченішого, естетично вибагливішого читача — наприклад, відомі «Акорди» І. Франка (1905). Ця укладена за хронологічним принципом хрестоматія обіймала популярну в другій половині ХІХ — початку ХХ ст. ліричну поезію авторів старшого (П. Куліша, О. Ю. Федьковича, К. Устиняновича), середнього та молодшого на той час покоління письменників (І. Франка, Б. Лепкого, О. Маковея, Лесі Українки). Хоч в доборі текстів визначальною стала естетична рецепція Франка, «Акорди» відображали також і смаки ширшої читацької публіки, її погляд на поезію й літературу загалом. Зокрема, у цей час доволі популярною була естетика декадансу і арт нуво, що й спричинило захоплення поезією «Молодої музи» та прозою В. Стефаника у перші десятиліття ХХ ст. Але так само популярними в Галичині були й тексти традиціоналістів, до яких себе зараховував І. Франко. Його твори збуджували значний резонанс не лише серед української спільноти. Довкола них згуртувалося широке