Проект «Україна». Австрійська Галичина - Микола Романович Литвин

однозначності. Той сам І. Наумович зазначав, що колись жив у повністю полонізованому середовищі, а його батьки читали навіть руські молитви у польській транскрипції. Однак це не заважало «просвітителю Русі» згодом протестувати проти читання польських класиків як ідеологічно шкідливих. В одному з його текстів протиставлені образи двох братів: «доброго», який читає привезену зі Львова «рідну за духом» книжку Б. Дідицького, та «злого», котрий захоплюється духовно чужими «Дзядами» А. Міцкевича та паризькими виданнями прихильників Косцюшка. Батько братів, не довго думаючи, спалює польські книжки як нічого не варті та шовіністичні, і І. Наумович виразно схвалює таку поведінку.

У середовищі галицьких поляків ситуація була, звичайно, протилежною. Це відобразилося й на їхніх поглядах на лектуру та освіченість місцевих українців загалом. Так, критичний супроти української справи Ян Лям описує типового руського священика та інтелектуала 70—80-х рр. ХХ ст. як читачів русофільського «Слова». Водночас він наголошує, що руські інтелігенти часто германізовані та полонізовані, і тому не дуже розуміють кириличні тексти. В одному з творів письменника українські мешканці міфічних Цапович та Цапівки потребують допомоги польського священика, щоб прочитати нібито «cвою» газету. Проте, саркастично зауважує автор, це їм дається важко, бо не тільки руський за походженням землевласник, але й місцевий клірик погано знає власну літературну мову: «ксьондз вікарій римо-католицького обряду мусів йому та отцю Луцкевичеві… читати й перекладати важчі місця в „Слові“, і раз, коли достойний цей орган залічив його ім’я до „борителей і покровителей народності“, пан Йоганн фон Сарафанович незмірно образився тими прізвиськами. Лише після довшої аргументації ксьондзу вікарію вдалося переконати його, що боритель — не той, хто „burzy“(руйнує), а той, хто „бореться“; а покровитель — не той, хто „заливає кров’ю“, а той, хто „покриває, захищає“». Прикметно, що далі польський священик у тексті Ляма прагне довести своїм співбесідникам «сфабрикованість» писемної мови, якою ніхто не розмовляє, і принагідно зауважує, що справді рідною для них є польська.

Ідея національної ідентифікації була однією з наскрізних у формуванні канону літературних текстів, які рекомендували для читання у галицьких польських середовищах кінця ХІХ — поч. ХХ ст. Тогочасні хрестоматії пропонували учням та ученицям шкіл до читання уривки з текстів польських письменників, учених та суспільних діячів різного рівня: Яна Кохановського, А. Міцкевича, Ю. Словацького, А. Асника, А. Фредри, Б. Пруса, Б. Залеського, Мауриція Зуха (С. Жеромського), В. Поля, М. Конопніцької, Ю. І. Крашевського, Ф. Прохніцького, І. Красіцького, Ю. Пельчара, К. Шайнохи, Ф. Карпінського, А. Шиманського, В. Сирокомлі, З. Ґлоґера, Т. Ленартовича, В. Лозінського. Ці тексти прямо чи опосередковано впливали на форму й зміст національної свідомості тогочасних поляків. Аналіз творів та біографії їхніх авторів розповсюджувалися і у вигляді повноцінних науково коментованих львівських видань, і як адаптовані шкільні посібники провінційних галицьких видавництв, т. зв. «брики» чи «цукеркандлі» — брошурки кишенькового формату. Саме на цьому тлі у Львові та інших галицьких містах сформувався культ А. Міцкевича (як творця «Пана Тадеуша») та Ю. Словацького (як автора «Короля-Духа»), А. Фредри та С. Гощинського, Згодом до цього приєдналося захоплення прозою Г. Сєнкевича («Вогнем і мечем», «Потоп», «Пан Володийовський», меншою мірою — «Quo wadis?»), Б. Пруса («Лялька»), В. Реймонта («Селяни»), поезією Я. Каспровича, Л. Стаффа тощо. Більшість цих творів уже на той час стали зразками класичних текстів польської літератури поруч з текстами її середньовічних та ранньоновітніх представників (Я. Длуґоша, Я. Кохановського, М. Рея, П. Скарги, Л. Гурніцького, Ф. Бірковського, В. Потоцького, Я. Паска) та письменників зламу ХVIII — поч. ХIХ ст. (С. Конарського, А. Нарушевича, Я. Н. Камінського). При цьому, як і в українському середовищі, існували окремі читацькі ніші для любителів прози та поезії. Польські поетичні альманахи пропонували реципієнтам тексти того ж Я. Кохановського, А. Морштина, С. Трембецького, А. Міцкевича, Ю. Словацького, С. Гощинського, К. Уєйського, Ф. Моравського, Ф. Венжика, А. Чайковського, З. Красінського, А. Асника. Окрему читацьку нішу на зламі ХІХ — ХХ ст. зайняла література «Молодої Польщі», яку сприймали неоднозначно. Не дивно, що, наприклад, тексти С. Пшибишевського викликали гарячі дискусії між прихильниками і противниками богемної літератури. Це було знаком диференціації естетичних та інтелектуальних смаків читацької публіки. Крім того, одним читачам цілком вистачало читання самих текстів, інші ж потребували також ґрунтовних коментарів до них. Звідси — популярність різноманітних історій літератури і в українській, і в польській читацькій спільноті.

Натомість спільним пунктом для польських і руських (українських) інтелігентів кінця ХІХ — поч. ХХ ст. було читання уже визнаних на той час текстів світової літератури. Серцевину цього сегменту становили твори античних авторів, що, починаючи з гімназій, були обов’язковим елементом гуманітарної освіти: «Іліада» та «Одісея» Гомера, тексти Фукідіда, Ксенофонта, Плутарха, Ціцерона, Сенеки, Салюстія Кріспа, Тіта Лівія, Светонія тощо. Уривки з них пропонували чисельні видання: від університетських хрестоматій до «бриків» того ж таки Цукеркандля. Їх змушували завчати напам’ять, і в такому вигляді вони згодом ставали підставою для нових текстів, які творили галицькі учні. Крім античної, до кола читання галичан входила літературна класика інших епох, доступна частково рідною мовою, а частково — у польських, німецьких та французьких переказах: Біблія та популярна на той час (Зенд) Авеста, давньоєгипетські, вавилонські та ассірійські тексти, індійський епос, зрештою — європейська література: від середньовічних романів до Ади Негрі, Ш. Бодлера, П. Верлена. У їхній рецепції також були розходження: так, натуралізм і соціальний реалізм Е. Золя знайшов у Галичині кінця ХІХ ст. і адептів (наприклад, І. Франка), і опонентів, які звикли до «спокійнішої» лектури. Те ж стосувалося сприйняття творів, наприклад, К. Гамсуна. «Час солодких романів вже проминув, але час свинських романів для нас ще не надійшов. Ще слово про Толстого „Воскресеніє“. Хиба ж се може йти в порівнянє з „Голодом“?… Її (книгу Толстого) можна читати усім доспілим людям. А при тім, що за характери, що за артистичні описи!! А в „Голоді“? Одна особа, варіят = делірент голодовий, котрий, як не має грошей, то тріски гложе і дурні (…) монологи править, а коли їх роздобуде, то викідає їх кому попаде. (…) Чи се природне? (…) цілий роман єсть таки дурний», — зауважував А. Чайковський у 1899 р. Натомість західноєвропейські поетичні й белетристичні тексти епохи fin-de-siècle були модними серед широкої публіки — насамперед, завдяки «мелодекламаторам»/ «декламаторам» та різноманітним альманахам. Водночас частина українських та польських письменників Галичини надавала перевагу власному національному письменству