Проект «Україна». Австрійська Галичина - Микола Романович Литвин

не надто лояльним до влади. Принаймні його чотири арешти (сумарно майже два роки під слідством та за ґратами!) промовисто свідчать, що чинна влада аж ніяк не вважала його взірцем «ідеального громадянина» — законослухняного, покірного й керованого. Він належав до досить вузького кола «неблагонадійних елементів», які не вміють «сидіти спокійно» і завше ворохоблять ситуацію своїми «небезпечними», «радикальними», «революційними» ідеями — незалежно від того, як прізвище володаря та як він воліє кваліфікувати державний устрій. «Вічний революціонер» недарма став символічним образом не тільки бунтівного людського «духу, що тіло рве до бою», а й самого Франка, який — іще й Вічний опозиціонер (і навряд чи можна уявити собі реальну земну владу, у якій його все б цілком влаштовувало!).

Не слід плекати надто рожевих ілюзій: «бабця Австрія» часто-густо була мачухою українцям Галичини. Звісно, не аж такою знавіснілою п’яною садисткою, як «Расєя-матушка» — для наддніпрянців, та все ж і переоцінювати її численні «добродійства» не варто.

Сам Франко добре усвідомлював «плюси» та «мінуси» життя українців у Дунайській монархії.

З одного боку, він визнавав, що «перехід від польської анархії під австрійське бюрократичне панування відбився подекуди корисно на розвою тієї частини південноруської нації, яка заселяла східну Галичину. Влекшення панщизняних тягарів, урядовий помір землі і забезпечення земельної власності, засновування сільських і вищих шкіл з руською викладовою мовою, заведення правильнішого судівництва і громадських шпихлірів — се були важні культурні здобутки, наділені галицько-руській людності австрійськими монархами» [т. 41, с. 258]. Франко особливо підкреслював той факт, що після урядових обмежень, чи de facto заборон української мови й письменства в Російській імперії в другій половині ХІХ ст. (передусім ідеться про сумновідомі Валуєвський циркуляр 1863 та Емський указ 1876 рр.), «українська література знайшла собі другу батьківщину — в Австрії, в східній Галичині, куди дія царських указів не сягала» [т. 41, с. 187].

З іншого ж боку, Франко добре розумів, що при цьому «Австрія дивилась на Галичину передусім як на предмет експлуатації» [т. 41, с. 124], а її хвалені «добродійства» насправді часто-густо виявлялися мильними бульбашками, фікціями. Зокрема, в розлогій рецензії на працю Юліана Бачинського «Ukraina irredenta» (1895) публіцист достатньо категорично стверджував, що «Австрія… ні в чім не поліпшила політичного стану нашого народу… […] Те саме треба сказати й про соціяльне значіння захоплення Галичини Австрією. […] Австрія свідомо спиняла розвій економічної самодіяльності в Галичині. […]…За 50 літ життя під „європейською“ Австрією руський народ, беручи загально, не зробив ані кроку наперед в цивілізації, не піднявся до зрозуміння того, хто він і які його інтереси» [т. 53, с. 542–543].

Утім, і недооцінювати цивілізаційну відмінність становища «підавстрійських» та «підросійських» українців також у жодному разі не можна.

Про це свого часу проникливо писав у «Книзі спостережень» Євген Маланюк, зіставляючи долі найбільших геніїв «(під)австрійської» та «(під)російської» України — Франка й Шевченка:

«Франко народився, жив і діяв на терені Галичини, отже, тієї частини Батьківщини, де панував режим Австро-Угорської монархії, де зв’язок з західньоевропейськими культурними осередками був ближчий, де національно-суспільне життя мало більш організований характер, де, врешті, культурно-історичний процес протікав без помітних перерв, криз чи й катастроф, що було так притаманне для того процесу на Наддніпрянщині.

В Галичині було національне шкільництво. Був мінімум політичних прав. Була, хоч і досить звужена, свобода національної й особистої індивідуальності. Була суспільна опінія й правно забезпечені границі урядової інґеренції. Словом, то не була Росія, в якій життя й діяльність національного діяча, понадто не-росіянина, були роковані на повсякчасну непевність, на прикру залежність від політики уряду, примхи ближчого губернатора ба й найближчого поліциста.

„Свободний художник“ Петербурзької Академії Мистецтв — Тарас Шевченко — міг бути якстій політично забитий і засланий на довгі роки в Азію „з найсуворішою забороною писати й малювати“, і деталі його біографії та творчості ми ще все збираємо і, як мозаїку, старанно складаємо по сей день. „Доктор“ Віденського університету — Іван Франко, хоч і ознайомлений з австрійською провінційною в’язницею, був, все ж таки, повноправним громадянином старої європейської держави, членом міської львівської громади, знаним суспільним діячем, якого життя — у цілій того життя трагічності — проходило на очах своїх людей, з дня на день, аж до самої смерти в травневий день 1916 року».

Ця довга цитата влучно концентрує увагу на визначальних обставинах біографії Франка саме як «австрійського українця».

Стисло кажучи, попри те, що жодна з імперій (ані Російська, ані Австро-Угорська) не була надто ласкава до його земляків-«одноплемінників», Франкові все ж пощастило народитися в багатокультурній австрійській Галичині, що належала до західної цивілізації, а не в російському «темному царстві», що стало тюрмою для всіх поневолених ним народів.

Утім, ця достатньо тривіальна констатація аж ніяк не звільняє від необхідності дати чіткі відповіді на головні питання: хто ж він, український Мойсей австрійської Галичини, і як він став ним в умовах провінційної «країни неможливостей» (за його власним визначенням — «Land der Unmöglichkeiten») на маргінесі «клаптикової» імперії Габсбурґів, — не тільки провідним літератором, ученим, політиком, а й авторитетним та яскравим репрезентантом, неофіційним «послом» у Європі свого бездержавного на той час народу, територіально розірваного між двома монархіями? Зрозуміло, відповіді ці будуть вимушено конспективними.

Curriculum vitae (траєкторія життєвого шляху)

Іван Франко (псевдоніми та криптоніми: Джеджалик, Мирон, Мирон Сторож, Мирон Ковалишин, Руслан, Іван Живий, Невідомий, Не-Давид, Не-Теофраст, Non severus, Vivus, Марко