Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький

Українець з околиць Махнова, Чорнобай, повертаючись у червні 1947 року з правління гміни у Любичі Крулевському, зустрів солдатів ЛВП на дорозі біля Руди Журавецької. Солдати жорстоко його катували, хоча не було жодного сумніву, що ця людина ні в чому не винна. Від невідворотної смерті його врятував мій чоловік, який несподівано з'явився на дорозі. «Хлопці, маємо другого українця!» — і солдати кинулись до нового об'єкта зацікавлення, залишивши попередню жертву. Чоловіка врятував інший збіг обставин, але донині не знаю, чи покатований і з синцями, зі зламаною рукою пан Чорнобай далеко і надовго пройшов у своєму житті.

Зазначені матеріали передаю шановній Комісії, щоб сприяти виявленню тих, хто тупо і безкарно чинив злочини проти українського населення.

Емілія Шумада

Власні матеріали

ЛАСКІВ І САГРИНЬ

Я народилась у 1920 році в селі Ласків Грубешівського повіту. (…) Це спокійне, невелике село, яке налічувало лише 110 хат. (…) [У тридцятих роках] ми ставили різні п'єси, на яких завжди було повно людей і обов'язково представник влади, поліцейський, щоб не сталось нічого неочікуваного. Навколо мешкали польські поселенці, що приїхали з центральної Польщі й оселилися на розпарцельованій панській землі, яку українським селянам не дозволяли купувати. (…) З поляками українці жили у дружбі й згоді, спільно відзначали польські й українські свята, діти разом бавились, ходили до школи. Правда, до польської, але так було недовго.

Десь у 1936–1937 роках на нас, православних, почали тиснути, щоб ми переходили у католицизм. Організовані були так звані «кракуси», які ночами нападали на українські села, били шибки, вливали гас до борошна. 3 перин і подушок випускали за вітром пір'я. Нарешті у 1938 році приїхали дві вантажівки з людьми, бензиновими пилками, баграми і сокирами. Порізали стіни церкви і розвалили її. Кожного, хто захищав храм, били прикладами.

Восени 1943 року, вже при німцях, у селі було вибрано довірену особу — українця Петра Бориса. Це була освічена і розсудлива людина. Польські бандити вистежили його і вбили. Дещо пізніше красива дочка псаломщика їхала велосипедом до Крилова. Поляки схопили її по дорозі, зґвалтували і вбили.

Пізніше до Крилова їхала Тетяна Міщук з дочкою Любою Журавською, бандити затримали їх. На пошуки пішло з села багато людей, знайшли нещасних у кущах. Тіла були спотворені: очі виколоті, вуха, носи і груди обрізані, руки повикручувані, пальці виламані. Це було десь у грудні, вже впав товстий сніг. А в 1944 році, серед білого дня, велика банда поляків оточила село і підпалила його факелами і запалювальними набоями. Солом'яні стріхи загорілися швидко. Люди почали втікати, ховатись — нічого не допомогло. Кулі наздоганяли їх всюди. Коли знаходили схованих в ямі чи льоху, то вкидали запалену солому і димом душили людей.

У селі була родина Михайла Сегели, що складалася з 8 осіб. Під час погрому бандити вбили всіх, відрубали голови і поклали біля ями, з якої перед цим виволокли жертви. У такий спосіб вбили дві третини села. Хати спалили, стирчали лише комини. Того самого дня, 10 січня 1944 року, така доля спіткала села Шиховиці й Сагринь. Це були великі села, приблизно по 400 хат кожне. (…) У цей час моя родина мешкала тимчасово в Сагрині, маючи надію, що тут буде безпечніше. О 4 годині ранку від запалювальних куль охопило вогнем солом'яні стріхи. Люди почали втікати у поле і до лісу, де хотіли сховатись, але звідти почулися постріли автоматів, які кинули людей на землю. Після кількох годин бандити рушили стрілецьким ланцюгом через поле і добили поранених. Наближались до нас. Ми лежали на дні: мій батько, маленька дочка і я. Коли підійшли ближче, батько, як птах, що відвертає увагу ворога від свого гнізда, встав і пішов їм назустріч. Вони перевірили його документи, а коли побачили, що у посвідченні особи була записана українська національність, вистрілили просто в голову розривною кулею. Підійшли до нас і запитали, хто ми такі. Я відповіла, що полька. Вимагали документа. Почала просити і сказала, що документа залишила вдома. Один з них сказав: «Вбий хамку», а другий: «Нехай живе…» і вже до мене: «Іди і пам'ятай, що поляк тобі подарував життя». І так залишилася з дочкою, жива серед мертвих, на березневому чорному полі. Таке було життя православних українців на нашій батьківській Холмщині.

У Сагрині загинуло тоді багато людей. Серед них — старі люди, жінки і діти. Маленьких брали за ніжки і розбивали голівку об дерева, а інших живцем вкидали у вогонь.

Коли я прийшла назавтра, щоб поховати батька у землі, щоб пси не порозтягували, вбиті люди лежали як снопи. В одному садку було так густо, що аж злякалася. Скільки вас тут є? Почала рахувати і налічила 18 осіб! А на дорозі перед садком лежали ще дві людини. Я знала їх. Це було подружжя Притул. Між ними лежало двотижневе немовля. Голісіньке. І для нього бандит не пожалів кулі — посередині чола було видно малесенький отвір.

Скільки людей вбито у Сагрині — важко порахувати. У цей час в селі було багато селян з околиць, які на ніч втікали в Сагринь з надією на порятунок. Оцінюється, що загинуло приблизно 800 людей.

Тепер на місці спаленого села поляки на честь бандитів встановили так званий пагорб слави. Тільки не знаю, за що вони боролися з мирним, безневинним народом, з немовлятами, жінками, старими.

Тепер ми живемо на Волині. Тут також була боротьба православних українців з поляками. Місця, де вбито польське населення, поляки згадують і будують пам'ятники. В ім'я справедливості ми, холмщани, колишні жителі сіл, які були стерті польськими бандами з поверхні землі, вимагаємо, щоб на місці наших сіл, а їх сотні, стали пам'ятники. Хочемо впорядкувати цвинтарі, відновити на могилах хрести, які знищили поляки. Хочемо, щоб було видно, де лежать жертви польського терору.

Надія Мельник

Archiwum Ukraińskie, Warszawa, sygn. 769/92, wycinek z