Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький

1 травня 1939 року єпископ Фульман відвідував у Турковицях римо-католицьку парафію. Закладено було також цвинтар для похоронів. Подібна доля очікувала сусідні села. Церкви перетворювали у костели, як у Мірчі, або руйнували, як у Малкові, Крилові, Шиховицях, Пригорілому, Чомові… Долю людей розділили ікони…

Незабаром вибухнула Друга світова війна. Німецька влада з Грубешова у 1940 році наказала віддати населенню православну церкву, яку захопили католики. Це розпорядження стосувалося й будинку школи, де оселилися православний священик і кілька монахинь. Решту монастирських забудов займали сестри Служительки НМП, які опікувались Закладом. Саме цей Заклад став польським конспіративним осередком. Він становив пункт збору, з якого вирушали на різні акції бійці АК. Польсько-український конфлікт у цьому районі набирав сили. Множаться безвідповідальні, трагічні акції з обох боків. Ліквідація весною 1943 року старих українських війтів, проведена Кедивом Грубешівського округу, викликала хвилю помсти. Взаємна різанина набирала сили. Коли кордон на Бузі зайняли підрозділи СС «Галичина», командування АК наказує евакуювати польське населення у Красниставське і залишити за собою спалену землю. Від травня 1943 до травня 1944 року знищено на Холмщині 52 українських села. Пожежа охопила також Турковиці. Головною метою була сусідня Сагринь. Як згадує один з учасників «акції», у Сагрині «живої душі не залишилося». Спалено 260 господарств, вбито приблизно 700 українців — чоловіків, жінок і дітей. З Турковиць польські господарі (попереджені АК) евакуювалися кількома днями раніше, щоб не викликати тривоги серед українців. Турковиці були повністю спалені. Залишилися тільки дві хати. Частині населення вдалося втекти до віддаленого за кілометр Закладу, чию нейтральність поважали УПА і АК. Протягом усього періоду війни у ньому перебували 300 дітей-сиріт, у тому числі єврейських.

Весною 1945 року (…) українське населення було змушене залишити свою рідну землю — його репатріювали до СРСР. Виїхали також православні монахині. У 1950 році Заклад було націоналізовано, і через рік з Турковиць виїхали монахині Служительки НМП. Заклад, як Державний будинок дитини, існував ще кілька років. На його місці невдовзі було створено рільничу школу.

Dariusz Stankiewicz. Turkowickie sanktuarium // Tygodnik Podlaski. — 21.V.1989.-№ 5.

У 1981 році настоятель православної парафії у Грубешові священик Григорій Остапкович отримав з Аргентини лист від архієпископа Афанасія, який працював у Турковицькій парафії перед 1918 роком. Архієпископ запитував, чи у Турковицях є сліди православ'я та ікона Матері Божої. Священик поїхав до Турковиць і застав дерев'яну каплицю, у якій «люди» задовольняли свої фізіологічні потреби. Священик Остапкович поінформував про свої спостереження любельського декана, священика Василя Рощенка. Разом вони відвідали Турковиці. Знайшли велику темну ікону. Священик-декан не мав сумнівів, що це є копія Матері Божої Турковицької, але невдало відреставрована. (…)

На доручення митрополита Василія ікону Матері Божої перевезли до Варшави і там зняли пізніші нашарування. Після консервації вона ще певний час була у Варшавській митрополичій кафедрі. (…)

Після перевезення Турковицької ікони до Варшави римо-католицьке духовенство наказало розібрати дерев'яну каплицю у Турковицях і перенести її до ближнього села Жерніки, а після ремонту перепризначити її на костел.

Митрополит Василій особисто передав Турковицьку Матір Божу ближче до Турковиць — до церкви у Томашові Любельському. (…) А в 1989 році до настоятеля у Томашові прийшла католицька делегація і почала вимагати Турковицьку ікону. Справа залежала від католицького Любельського єпископа Болеслава Піляка, який, однак, заявив: «Якщо православні вважають Матір Божу Турковицьку за свою велику святиню і якщо вона знайшла своє місце у церкві у Томашові, то нехай там залишиться назавжди».

На жаль, екуменізм католицького єпископа не дійшов до Томашова, у якому була групка релігійних фанатиків, готових на все. Ікону треба було рятувати. Єпископ Абель вирішив перевезти її до монастиря святого Онуфрія у Яблечній під опіку тамтешніх монахів і семінарської молоді.

[Кількома роками раніше звідти вкрали ікону святого Онуфрія — патрона того самого монастиря… Злодія не знайшли… Внаслідок труднощів, невміння чи браку бажання — хто знає? Чи можна бути певним щодо долі Турковицької ікони?]

Св. Василій Рощенко. Турковицька Божа Мати // Церковний Календар. — Санок, 1991. — С. 149–157.

Від автора:

Історія Турковиць аж просить коментарів. Вона показує механізм формування польсько-українських конфліктів XX століття, сконденсований у сентенції: «Процес розквіту Турковицького санктуарія, як і самої святині…. до кінця знищила польська окупація». Це страшне, проте обґрунтоване звинувачення стосовно християнського народу, що вихваляється релігійною толерантністю. На жаль, брехня такого типу, як і просто бандитська сваволя високих урядників, які грабували за допомогою декретів церковне майно, і громадян, що руйнували храми, відрізняючись від загалу тільки національністю і віросповіданням, створювали деструктивний вплив на характер молодого покоління, виховували у ньому почуття вищості, нетолерантності, легковаження правом, ідеологію войовничого націоналізму. Тобто якості, які асоціювались у цього покоління з поняттям великого патріотизму.

Покоління з так сформованим світоглядом увійшло незабаром у життя з вірою у вищість права кулака, автомата і гранати, з переконанням про необхідність етнічної чистки Східних Країв, а передусім Закерзоння. «Патріотичні» тенденції підігрівали накази про «утруднення життя» українцям. І загорілися села, озвалась зброя, виросли братські могили. У Завадці Мороховській поховано 96 осіб, у Дубні — 90, Лазах — 100, Малковицях — 165, Старому і Новому Люблінці — 540, Верховинах — 198, Горайцу — 260, Павлокомі — 365, Бахові й Березці — 465, Сагрині — 500 або 800, Піскоровицях — 900, Цеплицях — понад 1000, не кажучи вже про менші поховання.

Збиранням цих даних ніхто спеціально не займався. Перелік сотень беззахисних цивільних людей, постріляних і спалених живцем у тому чи іншому селі, дає підстави припускати, що якби оголосити звернення чи конкурс на спогади української сторони, як це зробив Осередок воїнів АКі споріднені польські інституції, то хто знає, чи не виявилось би, що замовчувані злочини польських націоналістів (і комуністів) на Закерзонні в цілому не поступаються за чисельністю перед злочинами українських націоналістів на Волині.

Підкреслюємо: за чисельністю. Бо щодо пограбування польська сторона — партизани і цивільне населення, були поза конкуренцією. На пограбування українського майна з'їжджалося по 200–300 і 600 возів (документ 84), у цій справі був надісланий рапорт Хрущову (документ 80), представник України просив прем'єра Польщі про застосування заходів «для боротьби з грабіжниками і