Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький
Інакше виглядає ця справа на польських землях. Ці землі ніколи не називались Українами, одначе є люди, які називають себе українцями і мріють про якусь українську державу. Такі мрії — це вода на німецький млин, бо німці насправді про жодну Україну не думають. Доводом може бути факт, що вони не оголосили незалежності України після здобуття Львова, Києва чи Харкова. Вони хочуть приєднати ці території до Третього Рейху, а з так званих українців створити добрих найманців для боротьби з поляками, бо німців замало для опанування всього. Німці знають, Українська держава не може існувати, бо її не було у минулому, і тому говорять про Україну, що це ім не перешкоджає…
Для створення держави потрібно багато речей, серед яких однією з найважливіших є історія. Так:, коли говорять про Польщу, то думають про Болеслава Хороброго, Собеського, Чарнецького і про нас — сучасників. З цього складаються народ і держава, тш/яь, яка зв'язує минуле з сучасністю.
Українці не мають минулого, тол^г/ не можуть мати власної держави. Хіба що хтось створить державу для власних потреб, а не для якоїсь України. Так думають і німці. Так звані українці мають одне дике гасло: «Різати ляхів». Це гасло є занадто малим, щоб щось збудувати, бо й скажений пес може покусати навіть свого господаря, але скажений пес залишиться здохлим стервом. Якби якийсь народ брав назву тільки від землі, то невдовзі ми стали б не поляками, а «губернаторами» — від Генеральної Губернії.
Одним словом, Україна — це німецьке баламутство, плюс кілька десятків українських діячів, вихованих і дресированих у німецькій школі, спочатку австрійській, а тепер гітлерівській. Як виглядала б справжня Україна, можна переконатись на прикладі української кооперації. Вона є одним суцільним злодійством, обдиранням з людей грошей і так мало сплачуваних за контингент збіжжя та інших речей.
У цьому короткому викладі я порушив деякі справи української проблеми, вважаючи, що ніяка Україна у нас існувати не може, бо ті, хто називає себе українцями, не тільки є німецькими прислужниками, вони забули, що є слов'янами. Їхня ненависть, підтримувана німцями, — це їхня хвороба. Хоча це нас неодноразово боляче ранить, ми зможемо від цього швидко вилікуватись, як господар, покусаний скаженим псом. А вони знову можуть стати жертвою своєї хвороби».
Це думка автора статті, яку ми цитуємо повністю. Під статтею вміщено слова Дмовського, ідеолога польських імперіалістів: «Незалежна Україна була б міжнародним публічним домом».
Якби ця стаття була окремим, винятковим явищем, то можна б її було вважати твором фантазії хворої людини. Зрештою, в кожному суспільстві зустрічаються такі випадки. Суть у тому, щоб суспільство змогло відмежуватись від таких осіб і зберегти здоровий розум.
На жаль, цей принцип не можна застосувати до поляків, особливо до тих спільнот, що проживають на наших землях. У процесі існування польської держави саме такі люди, як автор цитованої статті, формували польську громадську думку. І попри важкі переживання польського народу в нинішній війні мало що змінилось у цій справі. Майже вся польська підпільна преса пише в дусі «Великої Польщі», майже всі не визнають української держави, існування українського народу й опосередковано, навіть безпосередньо, підбурюють до вбивств українського населення.
Нема щонайменшого сумніву, що вся ця робота польських еміграційних підбурювачів і керованих ними елементів сильно діє на шкоду польського і українського народів, а особливо на шкоду польської меншини на західних українських землях. Це одночасно робота на користь Москви і Берліна.
А тим часом польські народні маси стогнуть під ярмом німецького окупанта і… чекають на нову більшовицьку окупацію. У затятій боротьбі з двома імперіалізмами стікає кров'ю й український народ. Обидва народи мають за свою мету відбудову власної державності на своїх етнічних територіях. Тому вони мусять прагнути разом з іншими поневоленими народами Сходу і Заходу знищення спільними силами сталінсько-гітлерівського імперіалізму. Але спочатку польський народ, який прагне відбудувати власну державу, повинен очиститися від шовіністичних імперіалістів, від несамовитої шляхти, яка не допускає ніякої згоди між українським і польським народами. Польський народ повинен сам очиститись від тих безвідповідальних елементів, саме в цьому зацікавлене польське населення, яке проживає на Західній Україні. Бо вони не можуть бути зацікавлені у доносах, вбивствах і мордуваннях українського населення бандитами, які є жертвами ненависної агітації хворих польських імперіалістичних провідників і які безпосередньо стають агентурними прислужниками сталінсько-гітлерівських загарбників.
Archiwum Państwowe Lublin, UPA-Zachód, VI Okręg Wojskowy, kryptonim «Sian». — Teczka № 69. — K. 9—11.
Документ 20
ВБИВСТВА І ЗГАРИЩА У ГРУБЕШІВСЬКОМУ
Грубешів, 11 березня 1944
Український Комітет Допомоги Грубешівського повіту у Грубешові № 4010/0 «…/42»
До
Українського Центрального Комітету у Кракові
Інформуємо, що 9—11 березня 1944 року спалено 11 українських сіл і вбито у дуже жорстокий спосіб не тільки чоловіків, але й жінок і дітей.
Вранці 9.ІІІ.44 люди з Аделіни, гміна Ментки, повідомили правління гміни і постерунок української поліції в Сагрині, що до їхнього села прийшла велика банда, сформована із самих поляків. Банда вийшла з Турківського і Тучапського лісу, куди вона прийшла, ймовірно, з Лащовицької і Тишовицької гмін.
Гміна передала інформацію органам безпеки у Грубешові й УКД. О 4 годині після полудня ця банда напала на село Ментки, повністю його спалила і застрелила багато українців. Польські господарства вона оминала і поляків не била (зрештою поляки відступили з усіх сіл, на які здійснювались напади). О 4 годині вранці 10 березня банда напала на село Турковиці, спалила його і вбила українців. У цей самий час був напад на колонію Сагринь і село Сагринь. У цьому селі зібралось понад 3 тисячі українців зі всіх довколишніх сіл. Село і колонія були спалені. Дуже багато українців вбито (приблизно 500). Уранці 10 березня ця сама банда прийшла до колонії Теребінь,
