Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький

Село Жабче, гарне село, все перетворилося на полум'я, запалене польськими бандитськими запалювальними кулями. Було чути гучні постріли з автоматичної зброї, які зливалися із зойками і криками людей. Незабаром до нашого села прибігли дуже налякані люди з Жабча. Вони не говорили, а тільки кричали переляканими голосами: «Втікайте, бо поляки палять, і стріляють у людей, і ріжуть ножами/» Я схопив малий саквояж, давно спакований, і рушив до сусіднього села. У тому селі було дуже багато людей. У кожному домі по п'ять і навіть по вісім родин. Польська банда підходила все ближче до села, у якому зібралися люди із навколишніх сіл. Не було іншого виходу, як утікати в бік галицьких сіл. Великий табір людей з кіньми і піших вирушив рано-вранці у вівторок з Потурина в бік Галичини, на Урсинів. Далеко не доїхали, тільки до Віткова. Неподалік від Віткова є ліс. З того лісу вийшла велика добре озброєна банда і почала стріляти у людей, які йшли в бік Галичини.

Багато людей і коней було вбито. Велика паніка виникла серед людей. Люди кричали, плакали, розбіглись на всі чотири сторони. Дорогу встелили трупи людей і коней. Було багато важкопоранених, але бандити підходили до них і в жахливий спосіб убивали. А я знову мав велике щастя і якимось чудом пробрався до Угринова між живими і вбитими, між озброєними і неозброєними і там відпочив після таких страшних і прикрих переживань.

/-/ Костянтин Дідух

Грубешів, 27.IV. 1944 року

За відповідність з оригіналом (підпис нечіткий)

Василь Верига. Дорогами Другої світової війни. — Торонто, 1981. — Ć. 230–231.

ОБЛАВА У ПШЕВОДОВІ

Акт № 1: Про польський терор у селі Пшеводів

ПРОТОКОЛ

27. III.1945 о 6 годині ВП і МО у кількості приблизно 200 осіб провели облаву в селі Пшеводів. Вранці з великою стріляниною і криками вбігли у село і почали пошуки. Чоловіків, які не змогли сховатись, забирали без огляду на вік і тримали під охороною біля Народного Дому. Після довгих пошуків знайшли криївку, у якій ховалися стрільці командира Чумака. Два стрільці прийняли бій приблизно з 50 бійцями ВП. Коли вони зрозуміли, що стрільців не візьмуть живими і не вб'ють кулями (бо ті мали зручну позицію), підпалили сусідні будинки. Розлючені бійці ВП почали стріляти у цивільне населення, ніби ненавмисно. Ніхто не намагався рятувати підпалені будинки, бо таких розстрілювали. Через це вогонь швидко поширювався, і протягом короткого часу згоріло 10 стодол, дві хати, 9 стаєнь і Народний Дім. Застрелених цивільних вкидали у вогонь, називаючи їх «бандерівцями». Від куль тоді загинуло 13 мешканців, це були: Козак Федір, 40 років, застрелений за те, що гасив власну хату; Захарчук Михайло — 35 років, вбитого вкинули у вогонь; Сокіл Василь — 22 роки, кульгавий, вбитий на дорозі до Белза за те, що не міг іти; Сенюк Іван — 38 років; Чорний Михайло — 4-річна дитина, поранений у голову, помер через дві години (постріл не був випадковим). Інші вбиті були так попалені, що їх пізнавали за залишками одягу: Тарасюк Максим — 67 років і його син Михайло — 16 років, Залівський Микола — 40 років, Мелех Фома — 42 роки, Гусар Микола — 36 років, Талант Василь — 17 років. Коли стрільці з підрозділу командира Ч[ума]ка побачили, що не мають виходу, самі застрелились, один з них жив ще приблизно 3 години.

Усіх затриманих немилосердно били, знущалися з них, поставили під мур обличчями до стіни і наказали тримати руки вгору. Якщо хтось цього не витримував, його немилосердно катували. Пізніше завели до болота і наказали лягги, а лежачих били чим могли: ланцюгами, кийками, прикладами гвинтівок. Як правило, всіх затриманих били по головах. Крім цього, у різний спосіб знущалися з людей. Наприклад, Іванойкові Федорові мастилом намалювали вуса і, сміючись, говорили: «Вже маємо самого Бандеру». Злочинці вигадували різні дурниці: "Я тобі дам Україну, ти бульбаху, к…ва ваша мати бандерівська, будете мати Україну" На селі було багато побитих, майже кожен мешканець був побитий. Найбільше потерпіли: Зубко Петро — 27 років, Тарасюк Іван — 35 років, Ковальчук Володимир — 40 років, Райхер Карло — 57 років, Тарасюк Іван — 50 років, Костиречко Ярослав — 18 років. Усі вони від ніг до голови були чорні від побиття, найбільше били у голову. Під час акції цілковито пограбовано село. Солдати забирали все, що потрапляло в руки: бритви, помазки для гоління, мило, сорочки, годинники, дзеркала, ножі, ложки, виделки, тарілки та інші речі. Найбільше крали одяг і взуття, наприклад, у Цьвеха Леська — кожух, куртку, черевики і спідницю; у Гетьманчука Андрія — три светри і дві пари черевиків; у Назара Григорія — куртку і пару черевиків. Не залишали також господарського інвентаря, коней, возів, свиней. Наприклад, у Калиновської Марії, 65-річної вдови, забрали коня і двох свиней вагою 70–80 кг; у Гетьманчука Максима — коня і віз; в Остапа Антона — свиню, 100 кг. Пограбували також місцевий млин, забрали 400 кг борошна і багато збіжжя.

До Белза забрали 9 осіб, з них двох звільнили (вони були з польської родини), а 7 вивезли до Грубешова. Через 14 місяців з в'язниці у Замості повернулись Мазурок Максим, Залівський Григорій, Луцьків Григорій, Гринюк Юрій, Сорока Іван (Луцький і Залівський мають по 20 років, інші — середнього віку), і дотепер не повернулися два: Мазурок Петро — 30 років і другий чужий (прізвища не знають) — приблизно 40 років, який загинув безвісти.

Акцію завершено о 3 годині по обіді.

Свідчив: (-) селянин Слухав: (-) Чумак

Archiwum Państwowe Lublin, UPA-Zachód, VI Okręg Wojskowy kryptonim «Sian». — Teczka № 76. — S. 164.

КОРОЛЕВА ПОЛЬЩІ І ТУРКОВИЦЬКИЙ МОНАСТИР

У пам'яті українського народу Холмщини живе легенда про появу образу Матері Божої у Турковицях. Кажуть, що польський князь Владислав Опольчик після приєднання руських земель белзького князя Андрія постановив вивезти з Белза всі коштовності, залишені руськими князями, до свого замку