Студії з української етнографії та антропології - Федір Кіндратович Вовк
Літником звуть на Волині вовняну спідницю, спеціяльно виткану в формі ряду колових горизонтальних смужок якнайяскравішої барви На Правобережжі, в Галичині та на Угорській Україні спідниці шиють з бавовняної тканини з продовжними барвистими смугами, а на Лівобережжі — найчастіше з особливої темної набойки з дрібними квіточками, иноді з вузенькою оксамитною стрічечкою внизу. На Вороніжчині та на Харківщині спідниці того самого крою, що й скрізь, мають, мабуть, запозичену од великоросів назву — шарахван; ця назва, однак, трапляється й у Галичині , де її прикладають до «димки». У міщанок та взагалі у міських станів давно вже ввій-
1 Слово це перського походження (саркод - святочна ОДГЖ1 ) шла в моду більш-менш європейська сукня, чи «капота», з якнайбільшою кількістю фалдочок, а часто і з пришитим до спідниці корсажем.
2) Нижня поясна о д е ж а (білизна). Штани. Жіноча білизна для нижньої частини тіла коли й існує на Україні, то в найпримітивніше-руди-меитариому вигляді. Подекуди, як, наприклад, в Ковельському повіті на Волині та в деяких місцевостях Галичини тощо, вживають так звані оав'яз-ки» або пової та заео? Це — прямокутний шматок полотна; ним обмотують ногу від нижньої частини стегна (трохи вище за коліно) аж до щиколотки та прикріплюють його якимсь шнурочком чи крайкою вгорі і внизу. Селянки кажуть, що вони це роблять проти шкідливого впливу роси на шкуру під час ранніх холодів. А зимою за великих морозів, виходячи з дому надовго, українські жінки просто вдягають чоловічі штани, а особливих штанів для себе не шиють. Виняток становить Галичина, особливо її гірські частини: Гуцул ь-щнна та почасти БоАківщина. Там носять спеціально жіночі штани — лсжо-лінниці чи доколінниці (доколеице у чорногорців), також найрудиментарні* шої форми. Це — просто дві окремі штанини, що являють собою два довгих наскрізних мішки з білого сукна, нічим один з одним не зв'язані; вдягають їх кожну штанину окремо та прикріплюють зав’язками.
3) Взуття. Під'їжджаючи залізницею з Відня до Кракова, уважний подорожній помічає перші ознаки східнього слав'янства у вигляді босоногих суб’єктів, що з'являються на станціях та кількість яких дуже мало змен-шується в міру посування на схід. Не боячись великого перебільшення, можна сказати, що 9/і<* українського населення, особливо жінки, літом взуття не носять, а в свята, особливо в дощові дні, можна спостерігати зворушуючу картинку, як селянки Ідуть до церкви, ляпаючи босими ногами по болоті та несучи свої чоботи, а часто навіть І сап'янці просто в руках. В инші частини року сучасне взуття українських жінок становлять личики, ходаки, чи постоли, черевики і нарешті чоботи. Коли ми нагадаємо, що шкуряне взуття знаходять у могилах протоісторичної доби на Україні та що в літературі князівських часів згадуються вже всі перечислені вище роди сучасного взуття, майже під тими самими назвами, то прогрес, коли він і є, виявився хіба в тому, що личаки — «лычницы» Данила Заточника — за його часів носило майже ціле хліборобське населення нашої країни, а тепер вони стали майже рідкістю, існуючи тільки по деяких місцевостях; до цього треба додати, однак, що вживання сап'янців з часів козацької доби безперечно зменшилось.
Личаки, цебто взуття з лика, трапляється тепер, явна річ, тільки в північній смузі України, та й то не скрізь. Од білоруських, а особливо од великоруських «лаптеЙ» личаки відзначаються крайньою простотою свого виробу (властиво, в них є тільки плетена підошва, що обхоплює тільки нижню частину стопи), цілим рядом петель та привязаним до ноги, протягнутим крізь ці петлі мотузочком також з лика або з конопляного клоччя На виріб личаків Іде кора з лози, липи чи явору, а що вони недовговічні, то в кожній хаті поліського населення можна знайти цілі запаси лика, згорнутого великими клубками
Постоли, морщенці чи ходаки роблять із товстої, але якнайм’якшої, найчастіше сиром’ятної шкури (найкращі—з свинячої); вони являють собою чотирьохкутннй шматок шкури з передніми кутами закругленими або цільними. У першому випадку закруглені краї цього шматка, розмочивши саму шкуру, загинають до середини та зморщують, цебто збирають в складки на ремінець, протягнутий в дірочки, зроблені по краях; наслідком цього
виходить щось на кшталт сандалії, що обхоплює тільки підошву та край ступні. У другому випадку шматок шкури також розмочують і передні кути його загинають та зшивають докупи таким способом, щоб з них утворився гострий передок, куди б входила ступня принаймні на одну третину своєї довжини; инші краї також морщать, і таким способом виходить щось подібне до черевика. Цими способами виробу й пояснюється вираз «морщити» постоли, а не шити їх. Постоли прив'язують до ноги «волоками» або з тонких гнучких ремінців, або з досить товстого вовняного або конопляного мотузка. Волоки протягають крізь петлі задньої частини постолів, а иноді їх протягають і в складки навколо цілої ступні, потім обхоплюють навхрест підйом ноги і нарешті обвивають замотану в онучу ногу вище кісточок дуже густо, а потім рідше, навхрест все вгору та зав’язують під коліном, причому, зав’язуючи, захоплюють, крім онучі, ще й нижній край штанів. Постоли носять, особливо літом, майже по цілій Україні; а в деяких місцевостях Галичини, на півночі Волині та почасти й Чериигівщини вони становлять постійне взуття, що його вживають цілий рік. У Великоросії, наскільки нам відомо, вони зовсім не трапляються, але зате у південних слав’ян — у болга-рів, сербів та румунів — вони стали звичайним взуттям, під назвою обушти, опанки тощо. Як примітивність форми постолів, так і їх виріб, так само й уживання їх у всіх південних слав’ян викликають припущення, що постоли є
