Студії з української етнографії та антропології - Федір Кіндратович Вовк
Майже цілком подібна до жупана одежа, що мала назву капоти тощо, затрималася ще де-не-де серед міщанок в Галичині, а літ коло 50—60 тому траплялася ще й на Україні. Капота — це той самий жупан, з такими самими позументами «до двох» по боках спини «вусів», але з дуже широким, що висить на спині, напівкруглим коміром, найчастіше з «сивої» кожушини, що нею облямовані також і краї передніх пол. Капоту шили також і з сукна, але темнішої барви та з великим викотом коло шиї, щоб було видко дукачі та намисто. Капота такого роду є в Етногр. відділі Музею Імп. Олександра III; нам довелось бачити її також в Етнографічному Музеї Харківського університету та у пані Нестерович, громадянки міста Львова.
Зовсім начебто на боці од описаних досі частин верхньої жіночої одежі стоять халат, гугля та чуга. Назва «халат» зустрічається лише на східній Україні, найбільше на Харківщині та Вороніжчині, та означає довгу жіночу одежу на кшталт юпки, але иноді без стану та з широким круглим відклада-ним коміром з фалдочками та зубчиками та дуже часто зі зборами на подолі. Найчастіше шиють халати з набойки, китайки та з тонкого фабричного сукна — на підшевці.
Гугля, чи манта, гуцулів має форму великого мішка, розпоротого або, краще сказати, не зашитого з одного боку. Вдягнена на голову нерозпоротим кутком мішка, вона являє собою щось на кшталт плаща, що обгортає ціле тіло, з капюшоном, що ним можна закрити голову, але можна його й одкинути назад, як усякий инший капюшон. Гуглю шиють звичайно з білого сукна та обшивають на швах товстим вовняним, найчастіше яскраво-жовтим, шнурком; кінці його, що пришиті спереду та мають назву ботвиць, призначені для утримання гуглі на плечах, коли капюшон одкинуто назад. Бідніші люде шиють гуглю також і з сірого сукна.
Дуже старовинне походження цієї одежини, крім крайньої простоти її крою, можна доводити також і тим, що за наших часів вона являє собою одежу майже тільки ритуальну; її вживають тільки на весіллі, коли молода обов’язково мусить бути в гуглі, хоч иноді її вдягає також і жених. Гуглю навіть рідко потім і доношують, а переховують як пам’ятку про шлюб або перешивають на щось инше. Чуга, чуганя чи ,"уня угорських українців має також примітивний характер та являє собою спільну одежу як для жінок, так і для чоловіків. Це — короткий (найчастіше вище колін) і дуже рідко дон-шнй плащ, майже півокругло! форми, з викотом тільки для шиї, що обшитий смугою шкури або червоного сукна* та з рукавами; витканий він з овечої вовни таким способом, що зверху виглядає як велика овеча шкура з довгою вовною, а всередині — досить густа тканина (табл. XIX, с). Найчастіше чугу роблять з сірої або з білої вовни і далеко рідше — з цілком чорної. Дуже можливо, що цю чугу, яка дуже нагадує і властивостями тканини, І зовнішнім виглядом кавказьку бурку, запозичили угорські українці від угрів, бо у цих останніх (особливо у чабанів) вона переховалась у формі дуже довгої одежі.
5) Одежа, що Її носять безпосередньо на тілі (білизна). Сорочка, чи кошуля. Питання про те, до якої міри можна у нас вважати за старовинну цю частину одежі (назву її виводять од латинських слів sarca та casula), досить тяжко розв'язати. У римлян льняна tunica interior sive interula ввійшла до вжитку тільки за імператорів, і під назвами, похідними од casula, траплялася досить рідко в Західній Європі навіть за середньовіччя Щодо України, то. як ми це вже зазначали, сорочка (від старовинного слав'янського слова рубъ в українській мові переховалось тільки слово руб'я цебто лахміття), безперечно, були в ужитку вже за князівської доби, а крім того, знахідки дуже численних пряслиць та решток, правда не дуже точно означених, льняних чи конопляних волокон у пізніших могилах дають право думати, що сорочки були в ужитку ще й раніше. Будь що будь, існування сорочки як частини української одежі вже на початках історичних часів можна вважати за доведене. За козацьких часів, судячи по кількох перехованих екземплярах та по малюнках Рігельмана, принаймні иа Лівобережжі, жіночі сорочки мали той самий крон, як і сучасні в тих самих місцевостях, цебто вони були без коміра, тільки з вузькою лямівкою по краю зібраного на нитку иилотна, з досить великим викотом, з вишитими рукавами і подолом.
Сучасні українські жіночі сорочки можна розподілити на два головних типи; лівобережний та правобережний; при цьому, як і в багатьох инших випадках, велику частину Київщини треба віднести до типу лівобережного. Жіночі сорочки Лівобережжя одзначаються тим, що не мають коміра, а ви кот для шиї просто збирають на нитку, а потім обшивають тасьмою чи смужкою полотна; на кінцях роблять петельки, щоб протягувати шнурочок або стрічечку для зав'язування. Правобережну жіночу сорочку, навпаки, шиють завше з коміром, иноді стоячим, найчастіше відкладним. Обидва типи сорочок шиють звичайно з розрізом на грудях, посередині, з досить широкими рукапами та значної довжини (найчастіше до кісточок), щоб подол сорочки було хоч трохи видко з-під нншої одежі. Сорочки роблять або додільні, цебто цілі зверху донизу, з одного шматка полотна, або до підточки. коли верхню частину сорочки шиють з тоншого полотна, а нижню — з грубшого. Цю останню форму, явна річ, найлегше пояснити чисто економічними причинами, але існують факти, що примушують припустити щось инше; в деяких місцевостях Галичини, особливо у лемків та бойків, трапляються ще сорочки, що
1 Назви сорочки, то похилять од старовинного слав'янського слова ру&ь, переховались у сербів {rubach ), чехів (rubai) та у великоросів (рубала). У сербів, чехів та поляків вживають, крім того, і назву кошуля (koSulja, koiila, koszula)
їх верхня частина (властива сорочка) цілком відокремлена від нижньої (подолок чи спідник), і кожну з них вдягають окремо, причому податок являє собою щось на кшталт маленької спіднички. Така коротка сорочка має свою паралель і в чоловічому убранні в формі старовинної сорочки бойків, що не доходила до пояса (звідки і назва
