Орієнталізм - Едвард Ваді Саїд
Непрофесійним аналогом до Коссенового Мухаммеда є Мухаммед Карлейля, змушений служити справі, яка повністю виходила за історичні та культурні обставини того часу й місця, в яких жив Пророк. І хоча Карлейль цитує Сасі, його есе є очевидним витвором людини, яка обстоює кілька загальних ідей про щирість, героїзм та профетичну місію. Його напрям думок є благотворним: {201} Мухаммед — не легенда, не безсоромний любитель чуттєвих утіх, не кумедний і нікчемний чаклун, який навчає голубів діставати горошини з його вух. Він радше людина, обдарована реальним баченням і переконаністю в слушності свого світогляду, хоча і є автором книжки, Корану, яка є «занудною й недоладною, нездалою й недосконалою; з нескінченними повторами й велемовністю; щось надзвичайно примітивне, грубе — одне слово, якась несосвітенна дурість»65. Схоже, що, сам не будучи зразком ясності та стилістичної вишуканості, Карлейль робить ці твердження з метою врятувати Мухаммеда від оцінки за бентамітськими стандартами, які осудили б і Мухаммеда і його, Карлейля, разом із ним. Проте Мухаммед — це персонаж, перенесений у Європу з того самого варварського Сходу, який лорд Маколей оголошує недорозвинутим у своїй знаменитій «Хвилині» («Minute»), 1835 p., де стверджувалося, що «наші тубільні піддані» мають навчитися від нас багато більше, аніж ми від них 66.
Інакше кажучи, і Коссен, і Карлейль доводять нам, що Схід не повинен уселяти нам зайву тривогу, бо надто далеко відстали орієнтали від європейських досягнень. Орієнталістська та неорієнталістська перспективи тут збігаються. Бо й усередині компаративного поля, на яке перетворився орієнталізм після філологічної революції початку дев’ятнадцятого сторіччя, й поза ним, чи то в популярних стереотипах, чи то в картинах Сходу, змальованих такими філософами, як Карлейль, чи то в стереотипах, подібних до стереотипу Маколея, Схід у всій своїй сутності був інтелектуально підкорений Заходу. Як матеріал для вивчення або рефлексії, Схід набув усіх ознак внутрішньо притаманної йому слабкості. Він став об’єктом у примхливих хитросплетіннях розмаїтих теорій, які використовували його для ілюстрації. Кардинал Ньюмен, не будучи великим орієнталістом, використав орієнтальний іслам як основу для своїх лекцій у 1853 p., в яких виправдовувалася британська участь у Кримській війні 67. Кюв’є знайшов Схід корисним для своєї праці «Тваринний світ» («Le Règne animal», 1816). Схід придався для розмов у різних салонах Парижа 68. Список посилань, запозичень та трансформацій, опертих на орієнтальну ідею, є величезним, але те, чого досяг орієнталіст ранній, і те, з чого користався на Заході неорієнталіст, було {202} поменшеною моделлю Сходу, зручною для сильнішої, домінантної культури та її теоретичних (а було, що не тільки для теоретичних, а й для практичних) потреб.
Іноді ми натрапляємо й на винятки, а якщо не винятки, то цікаві ускладнення в цьому нерівному партнерстві між Сходом і Заходом. Карл Маркс ідентифікував поняття азіатської економічної системи у своєму опублікованому в 1853 р. аналізі британського правління в Індії, водночас відзначивши грабіжницькі й хижацькі звичаї, які внесли в цю систему англійське колоніальне втручання, колоніальна зажерливість та нічим не прикрита жорстокість. У своїх статтях він знову й знову повертався з дедалі більшою переконаністю до тієї думки, що, навіть руйнуючи Азію, Британія створювала там можливості для реальної соціальної революції. Писання Маркса підштовхує нас до розуміння того, як важко примирити наше природне обурення стражданнями орієнталів, — бо ж усі ми, зрештою, люди, — спричиненими бурхливою трансформацією їхнього суспільства з історичною необхідністю цієї трансформації.
«Хоч би як боляче було для наших людських почуттів бачити, як ці міріади працелюбних патріархальних та сумирних суспільних організацій дезорганізуються та розпадаються, розпачливо борсаючись у бурхливих хвилях страждань і горя, а їхні індивідуальні члени безповоротно втрачають свою стародавню форму цивілізації й успадковані від предків засоби виживання, ми не повинні забувати, що ці ідилічні сільські громади, хоч би якими сумирними вони здавалися, завжди були міцними підвалинами для східного деспотизму, що вони утримували людський розум у найвужчому з можливих річищі, перетворюючи його на страхітливе знаряддя забобонів, підпорядковуючи його тяжкому гніту традиційних правил, забираючи в нього всю велич та історичну енерґію...
Треба визнати, що Англія, створюючи всі умови для соціальної революції в Гіндустані, керувалася тільки своїми найбільш ницими інтересами і виявила абсолютне глупство, силоміць нав’язуючи їх. Але суть проблеми не в цьому. Суть проблеми в тому, чи спроможне людство виконати свою історичну місію без фундаментальної революції в соціальних обставинах Азії? Якщо відповідь на це запитання буде заперечною, то, попри всі свої злочини, Англія була тільки несвідомим знаряддям історії, готуючи умови для такої революції». {203}
Тоді, хоч би як гірко для наших особистих почуттів було спостерігати руйнацію стародавнього світу, ми маємо повне право, з погляду історії, вигукнути разом з Ґете:
Sollte diese Quai uns quälen
Da sie unsere Lust vermehrt
Hat nicht Myriaden SeelenTimurs Herrschaft aufgeziehrt? 69(Хіба ж то мука, як вонаДає нам втіху, дає силу?Хіба ж уславлений ТимурНе звів мільйони душ в могилу?)
Ці рядки, які підтримують арґументацію Маркса про страждання, яке дає втіху, взяті із «Західно-східного дивану», й вони ідентифікують джерело Марксових концепцій про Схід, концепцій романтичних і навіть месіанських: як людський матеріал, Схід менш важливий, аніж як елемент у романтичному проекті спокути. Таким чином, економічний аналіз Маркса бездоганно узгоджується
