Орієнталізм - Едвард Ваді Саїд
«Англія повинна здійснити подвійну місію в Індії: одну деструктивну, другу творчу — зруйнування азіатського суспільства і закладення матеріальних основ західного суспільства в Азії» 70.
Ідея про відродження украй нежиттєспроможної Азії, звичайно ж, притаманна чистісінькому романтичному орієнталізму, та коли ми візьмемо до уваги, що це слова того самого автора, який не може так легко забути про пов’язані з усім цим людські страждання, то це твердження збиває з пантелику. По-перше, воно примушує нас запитати себе, як саме міркування Маркса про великі втрати для Азії, що їх принесло їй британське колоніальне правління, яке він осудив, зміщується назад до давньої нерівності між Сходом і Заходом, яку ми щойно обговорили. По-друге, воно примушує нас запитати себе, {204} де поділося людське співчуття, в яку сферу.думки воно перемістилося, тоді як орієнталістське бачення зайняло його місце.
Ми тут враз повертаємося до усвідомлення того, що орієнталісти, як і багато інших мислителів дев’ятнадцятого сторіччя, думають про людство або в широких загальних термінах, або в абстрактних узагальненнях. Орієнталісти ані зацікавлені, ані спроможні обговорювати конкретних індивідів; натомість у них домінують штучно утворені організми, можливо, закорінені в гердерівському популізмі. Існують орієнтали, азіати, семіти, мусульмани, араби, євреї, раси, ментальності, нації і таке інше, причому декотрі з них є продуктом наукових операцій того самого зразка, які здійснюються в працях Ренана. Подібним чином, одвічна відмінність між «Європою» та «Азією» або між «Заходом» і «Сходом» підганяє під дуже загальні ярлики всяке можливе розмаїття людської множинності, поменшуючи її в цьому процесі до однієї або двох кінцевих загальних абстракцій. Маркс — не виняток. Йому було значно легше використати для ілюстрації своїх теорій Схід узагалі, аніж екзистенціальні людські ідентичності. Бо між Сходом і Заходом, як у самодостатній відозві, мала значення або існувала лише широка анонімна колективність. Жоден інший вид обміну, хоч би яким він був суворо обмеженим, не уявлявся можливим.
Те, що Маркс був іще спроможний на деяке співчуття, що він навіть міг трохи ідентифікувати себе з бідолашною Азією, свідчить про те, що щось сталося, перш ніж ярлики заслонили всяку індивідуальність, перш ніж він мусив звернутися до Ґете як до джерела мудрості про Схід. Виглядає так, ніби індивідуальний розум (Марксів у даному випадку) був спроможний знайти доколективну, доофіційну індивідуальність у Азії — знайти і піддатися її тиску на свої почуття, емоції, відчуття — але разом з тим мусив негайно її покинути, коли поставав перед грізним цензором у самому словникові, яким він був змушений користуватися. А той цензор насамперед придушував, а потім геть викорінював співчуття, супроводжуючи свій вирок лапідарним визначенням: «Ці люди неспроможні страждати — вони орієнтали, а тому до них треба ставитися зовсім інакше, аніж ти щойно поставився». {205} Тож балаканина про співчуття відразу стихла, як тільки наштовхнулася на непохитні визначення, сформульовані орієнталістською наукою за підтримки «орієнтального « фольклору (див., наприклад, «Диван»), що, як вважалося, перебував у цілковитій відповідності з нею. Словник емоцій розсипався відразу, як тільки був підданий поліційним акціям орієнталістської науки й навіть орієнталістського мистецтва. Реальний досвід був скасований словниковим визначенням: цей процес можна наочно спостерігати в Марксових статтях про Індію, де, в кінцевому підсумку, щось примушує автора поквапитися назад до Ґете, до його надійного й безпечного орієнталізованого Сходу.
Почасти, звичайно, Маркс був зацікавлений у тому, щоб накинути свої власні тези суспільно-економічній революції; але почасти також він, як здається, мав легкий доступ до величезного корпусу писемних документів, як внутрішньо консолідованих орієнталізмом, так і розповсюджених ним поза межі галузі, що контролювала будь-яке твердження, зроблене про Схід. У першому розділі цієї книжки я намагався показати, як цей контроль впливав на загальну культурну історію Європи від часів античності; в цьому розділі моїм завданням було показати, як у дев’ятнадцятому сторіччі були створені новітня професійна термінологія та практика, існування якої панувало над дискурсом про Схід, чи то з участю орієнталістів, чи то без їхньої участі. Сасі та Ренан подають приклади того, як орієнталізм формував, відповідно, корпус текстів та закорінений у філології процес, через який Схід набував дискурсивної ідентичності, що ставила його в умови нерівності із Заходом. Навівши Маркса як випадок, коли неорієнталістські людські зобов’язання спочатку розпадалися, а потім узурпувалися орієнталістськими узагальненнями, ми змушені розглянути процес лексикографічної та інституційної консолідації, специфічної для орієнталізму. Що то був за процес, через який завжди, коли ви починали обговорювати Схід, перед вами виникав грізний механізм усемогутніх дефініцій як єдиний адекватний засіб, що годився для вашої дискусії? А що ми мусимо показати, як специфічно (й ефективно) впливав цей механізм на персональний людський досвід, що мав тенденцію входити з ним у суперечність, {206} то нам треба показати й те, як вони взаємодіяли і яких форм вони набували, поки взаємодіяли.
Цей процес є надто важким і надто складним, щоб ми змогли адекватно його описати, принаймні таким важким і складним, яким буває всякий процес, у якому та чи та дисципліна, що бурхливо розвивається, витісняє своїх конкурентів і здобуває авторитет для своїх традицій, методів та інституцій, як і загальну культурну леґітимність для своїх тверджень, особистостей та аґенцій. Але ми можемо спростити велику частку абсолютної наративної складності, що притаманна цьому процесові, специфікувавши види досвіду, що їх орієнталізм типово використовував для своїх власних цілей та демонстрував для своєї ширшої-аніж-професорська аудиторії. За своєю суттю ці види досвіду продовжують ті, які я описував, коли говорив про діяльність Сасі та Ренана. Але тоді як ці двоє вчених репрезентують цілком книжний орієнталізм, оскільки ні той, ні той не претендували на якийсь специфічний експертний досвід зі Сходом in situ , існує інша традиція, яка обґрунтовувала свою леґітимність тим неспростовним фактом, що вона була в реальному екзистенційному контакті зі Сходом. Анкетіль, Джонс, наполеонівська експедиція, звичайно ж, окреслюють найдавніші контури такої традиції, й надалі вони виявлятимуть несхитний вплив на всіх орієнталістів-резидентів. Ці контури є контурами європейської сили: жити на Сході — це жити привілейованим життям, не життям пересічного громадянина, а життям репрезентативного європейця, чия імперія (Французька або Британська) тримає Схід у мілітарному, економічному і, передусім, культурному сенсі. Таким чином, перебування на Сході та його вчені плоди вписуються в книжну традицію, яку ми знаходимо в Ренана та в Сасі: разом ці два види
