Орієнталізм - Едвард Ваді Саїд
Хоча Лейн у своїй передмові багато розводиться про «Розповідь про людей з Алеппо» (забута праця), цілком очевидно, що головний із попередніх творів, від якого він відштовхується і з яким має намір дискутувати, — це «Опис Єгипту». Говорячи про цей твір в одній зі своїх розлогих виносок, він ставить його в зневажливі лапки, називаючи «великою французькою працею» про Єгипет. Та праця була водночас надто по-філософському узагальненою і надто недбалою, заявляє Лейн; а знамените дослідження Якоба Буркгардта було просто збірником так званої єгипетської мудрості, яка «дуже мало повідомляє нам про мораль народу». На відміну від французів та Буркгардта, Лейн був спроможний зануритися в середовище тубільців, жити, як жили вони, пристосуватися до їхніх звичок і «навчитися не наштовхувати їх на думку... що ти є тією людиною, яка не має права втручатися в їхнє життя». Щоб у читача не виникло враження, ніби він утратив здатність об’єктивно оцінювати факти, Лейн далі говорить, що підпорядкував свою поведінку лише словам (курсив його) Корану і що він завжди усвідомлював свою відмінність від культури, яка було йому істотно чужа71. Тобто, поки одна частина Лейнової ідентичності вільно плаває в мусульманському морі, яке ні про що не здогадується, частина, занурена під воду, зберігає свою таємну європейську могутність, яка наділяє його {211} творчою силою коментувати, набувати, володіти всім, що є навколо.
Орієнталіст може наслідувати Схід, тоді як протилежне твердження не є істинним. Тому все, що він говорить про Схід, має осмислюватися як опис, добутий у процесі однобічного обміну: поки вони розмовляли та діяли, він спостерігав за ними й усе записував. Його влада над ними виявляла себе в тому, що він жив серед них як своя людина і водночас як потаємний автор. І те, що він записав, мало потім стати корисним знанням, але не для них, а для Європи та її розмаїтих інституцій, які поширюють це знання. Бо це є якраз тим, про що Лейнова проза ніколи не перестає нам нагадувати: оте «я», отой займенник першої особи, «я», яке обертається посеред єгипетських звичаїв, ритуалів, святкувань, дітей, дорослих та поховальних обрядів, є в реальній дійсності водночас орієнтальним маскарадом та орієнталістським прийомом для добування та поширення цінної, в інший спосіб недоступної інформації. Як оповідач, Лейн є водночас експонатом і експонентом, який входить у довіру до людей, що належать до двох протилежних світів, опановує два дуже різні види досвіду: один — орієнтальний, який допомагає йому налагоджувати дружні взаємини (чи так воно здається), а другий — західний, необхідний для добування авторитетного, корисного знання.
Ніщо не ілюструє ці тези ліпше, аніж останній епізод із трьох частин у передмові. Лейн там описує свого головного інформанта та друга, шейха Ахмеда, зображуючи його і як товариша і як екзотичний раритет. Разом вони вдають, ніби Лейн мусульманин; та лиш після того, як Ахмед долає свій страх перед зухвалою мімікрією Лейна, він стає спроможним молитися поруч із ним у мечеті. Цей останній успіх Лейна описано після зображення двох сцен, у яких Ахмед подається як чудернацький поглинач скла та багатоженець. У всіх трьох частинах епізоду з шейхом Ахмедом дистанція між мусульманином і Лейном щоразу зростає, хоча в розвитку самої дії вона скорочується. Як посередник і, так би мовити, тлумач мусульманської поведінки, Лейн іронічно входить у мусульманську модель поведінки лише настільки, наскільки йому треба, щоб мати змогу описати її в {212} термінах зрівноваженої англійської прози. Його ідентичність як удаваного мусульманина та привілейованого європейця — це, по суті, очевидне віроломство, оскільки немає жодного сумніву, що останній у ньому панує над першим. В результаті начебто фактологічна розповідь про те, як поводиться один конкретний мусульманин, подається Лейном як щось типове для всієї мусульманської віри. Жодним словом не прохоплюється Лейн про те, що він зраджує свою дружбу з Ахмедом та з іншими, котрі постачають його інформацією. Головне для нього, щоб його розповідь здавалася точною, узагальненою та неупередженою, щоб англійський читач не засумнівався в тому, чи Лейн ніколи не дозволяв собі заразитися єрессю або відступництвом, і, нарешті, щоб його текст поступався людським змістом свого предмета на користь його наукової значущості.
Саме для всіх цих цілей книжка організована не просто як розповідь про перебування Лейна в Єгипті, а як наративна структура, перевантажена орієнталістським реструктуруванням та деталями. Це, як на мене, є головним досягненням Лейнової праці. Загальними рисами та формою «Звичаї єгиптян» не збочують з торованої дороги романів вісімнадцятого сторіччя, скажімо, Філдінґа. Книжка починається з розповіді про країну та її оточення, а далі йдуть розділи «Персональні характеристики» та «Дитинство й рання освіта». Двадцять п’ять розділів, де описуються такі речі, як свята, закони, характер, ремесла, магія та побут, передують останній частині, що має заголовок «Смерть і поховальні ритуали». На перший погляд, арґументація Лейна є хронологічною й побудованою в розвитку. Він пише про себе як про спостерігача сцен, що супроводжують головні етапи людського життя: його модель є наративною конструкцією, як і в «Томі Джонсі», де розповідається про народження героя, його пригоди, одруження та здогадну смерть. Різниця лише в тому, що в Лейновому тексті наративний голос не має віку; проте його предмет, сучасні єгиптяни, проходить через індивідуальний життєвий цикл. Така перестановка, за якої окремий індивід наділяє себе позачасовими спроможностями і накидає суспільству та людям свій особистий життєвий цикл, є лише першою з кількох операцій, які відреґульовують те, що було б тільки звичайною {213} розповіддю про мандри в чужих краях, перетворюючи нехитрий текст у енциклопедію екзотичного
