Орієнталізм - Едвард Ваді Саїд

етнічні спільноти були просто функціями теорії, чиїм завданням було навчати світ. Запозичивши цю останню фразу в Кюв’є, Ренан обачно помістив наукову демонстрацію над досвідом; часовий вимір був відправлений у нічим не корисну з наукового погляду сферу повсякденного досвіду, тоді як специфічній періодичності культури та культурному компаративізму (які породжували етноцентризм, расову теорію та економічне гноблення) було надано силу, яка набагато перевищувала силу морального бачення.

Стиль Ренана, його діяльність як орієнталіста та літератора, ті нюанси значення, яке він хоче нам передати, {194} його особливо близькі стосунки з європейською науковою та загальною культурою його часу — ліберальною, ексклюзивістською, владною, антигуманною, хіба що у дуже умовному розумінні, — усі ці характеристики я схильний назвати целібатними й науковими. Новий ступінь розвитку він пов’язує лише зі сферою de l’avenir , яке у своєму славнозвісному маніфесті він асоціює з наукою. Хоча як історик культури він належить до школи, створеної такими людьми, як Тюрґо, Кондорсе, Ґізо, Кузен, Жоффруа й Балланш, а в науці — до школи Сасі, Коссена де Персеваля, Озанама, Форіеля та Бюрнуфа, Ренанів світ історії та вченості є особливо руїнницьким, лютим чоловічим світом; справді-бо, це світ не батьків, матерів та дітей, а людей, подібних до його Ісуса, його Марка Аврелія, його Калібана, його сонячного бога (як він описав його в «Rêves» * своїх «Філософських діалогів» («Dialogues philosophiques») 57. Він любовно плекав могутність науки й орієнталістської філології зокрема; він шукав власних способів проникнення в суть речей і опрацьовував свою наукову техніку; він намагався вплести їх, і часто це йому вдавалося, в життя своєї епохи. І все ж ідеальною роллю для нього була роль спостерігача.

Згідно з Ренаном, філолог має віддавати перевагу bonheur **** перед jouissance ****: людина повинна обирати піднесене, хай і стерильне щастя коштом сексуальної втіхи. Слова належать до сфери bonheur, як і вивчення слів, якщо мислити це в ідеалі. Наскільки мені відомо, можна знайти дуже мало таких моментів у всіх популярних Ренанових творах, де жінкам приписується благодійна й чільна роль. Одним із таких моментів є те місце, де Ренан висловлює думку, що дітей норманів-завойовників, певно, виховували чужоземні жінки (няні, служниці), і саме цим пояснюються зміни, які відбувалися в мові. Відзначмо, що продуктивність і розповсюдження є тут не добавленими функціями, а радше внутрішніми змінами й допоміжними в цьому випадку.

Майбутнього (фр.).* «Мріях, мареннях» (фр.).*** Щастю (фр.).**** Втіхою (фр.).

«Людина, — пише Ренан у кінці цього самого свого есе, — не належить ані своїй мові, ані своїй расі; передусім вона {195} належить самій собі, бо передусім вона — вільна істота й наділена мораллю» 58. Людина була вільна й наділена мораллю, але пов’язана путами раси, історії та науки, як їх бачив Ренан, тобто умовами, що накладалися на людину вченим.

Вивчення орієнтальних мов привело Ренана в саме осереддя цих умов, і філологія зробила конкретно очевидним, що знання людини було — якщо перефразувати Ернста Кассірера — наділене здатністю поетичного перетворення 59 лише в тому випадку, якщо перед цим воно було відірване від первісної реальності (так само й Сасі мусив відривати свої арабські фраґменти від їхньої реальності) і потім утиснуте в доксологічну гамівну сорочку. Перетворившись на філологію, дослідження слова, яке колись практикували Віко, Гердер, Руссо, Мішле, втратило свою інтриґу та свою драматичну презентаційну якість, як одного разу назвав це Шеллінґ. Натомість філологія стала епістемологічно комплексною; Sprachgefühl не було вже достатнім, оскільки самі слова стали тепер менше належати до відчуттів, а чи тіла (як для Віко) і більше до невидимої, невідчутної й абстрактної сфери таких тепличних формулювань, як раса, розум, культура та нація.

Відчуття мови (нім.).

У цій сфері, яка була логічно сконструйована й названа Сходом (Орієнтом), могли робитися певні види тверджень, усі наділені тією самою широкою загальністю та культурною цінністю. Усі зусилля Ренана були спрямовані на те, щоб заперечити за орієнтальною культурою право відроджуватися, хіба що штучно у філологічній лабораторії. Людина не була дитям культури; ця династична концепція була ефективно спростована філологією. Філологія навчала людей, що культура — це витвір, артикуляція (articulation — «складання» — в тому розумінні, в якому Діккенс застосував це слово для позначення професії містера Вінеса у своєму романі «Наш спільний друг»), навіть творіння, але не більше, ніж квазіорганічна структура.

Що є особливо цікавим у Ренана, то це те, наскільки він усвідомлював себе креатурою свого часу та своєї етноцентричної культури. Готуючи академічну відповідь на промову, виголошену Фердинандом де Леcсепcом у 1885 p., Ренан признався, «як то важко бути людиною, {196} розумнішою за свою націю... Кому приємно відчувати відразу до своєї батьківщини. Ліпше помилятися разом з усією нацією, аніж мати слушність разом із тими, хто каже їй непривабливу правду» 60. Структура цього твердження є надто досконалою, аби бути правдивою. Бо хіба не каже нам старий Ренан, що найкращий зв’язок — це зв’язок спорідненості з власною культурою, її мораллю та її етосом упродовж усього життя індивіда, а не зв’язок династичний, коли ти є або дитиною свого часу, або його предком? І тут ми повертаємося до лабораторії, бо саме там — як це мислив собі Ренан — закінчуються синівські та, в кінцевому підсумку, суспільні обов’язки й на зміну їм приходять наукові та орієнталістські. Його лабораторія була тією трибуною, з котрої як орієнталіст він звертався до світу; вона формувала твердження, які він робив, надавала їм переконливості та узагальненої точності, а також безперервності. Таким чином, філологічна лабораторія, як розумів її Ренан, не тільки по-новому визначала його епоху та його культуру, датуючи та формуючи їх багатьма способами; вона надавала його орієнтальному предмету наукової зв’язності, а крім того, перетворила його (і пізніших орієнталістів, які продовжили його традицію) в прикметну культурну постать Заходу, якою він тоді став. Ми можемо скільки завгодно запитувати себе, чи ця нова автономія в межах культури була тією свободою, що її, як сподівався Ренан, принесе його філологічна орієнталістська наука, чи, настільки, наскільки це стосувалося критично настроєного історика орієнталізму, вона встановлювала комплексний зв’язок між орієнталізмом та його гаданим людським предметом, зв’язок, який опирається, в кінцевому підсумку, на силу, а не на істинно неупереджену об’єктивність.

III

ЖИТТЯ НА СХОДІ Й НАУКА: ВИМОГИ ЛЕКСИКОГРАФІЇ ТА УЯВИ

Звичайно ж, Ренанові погляди на орієнтальних семітів належать не так до сфери народних упереджень та побутового