Орієнталізм - Едвард Ваді Саїд

мови були для Ренанового еґо символом європейської (а отже, і його особистої) домінації над Сходом та над своєю власною ерою. Тому як галузь Орієнту семітські мови не були ані цілком природним об’єктом, ані об’єктом божественного походження, як колись вважалося. Радше семітські мови займали проміжне становище, леґітимізовані у своїх дивних характеристиках (реґулярність визначалася мовами індоєвропейськими) зворотним відношенням до нормальних мов, осмислювані як ексцентричний, майже страховинний феномен почасти з тієї причини, що місцем для їхньої експозиції та аналізу могли служити бібліотеки, лабораторії та музеї. У своєму трактаті Ренан застосовував тон і метод викладу, щоб узяти максимум можливого . зі студіювання книжок та з природних спостережень, як це практикувалося такими вченими, як Кюв’є та Жоффруа Сент-Ілер, père et fils*. Це було важливим стилістичним досягненням, бо дозволяло Ренанові систематично користуватися бібліотекою, віддаючи їй перевагу перед принципом первісності або божественності для побудови концептуальної моделі, в якій він осмислював мову, а також музеєм, тобто тим місцем, де виставляються результати лабораторного спостереження для показу, аналізу та навчання46. Повсюди Ренан описує звичайні людські факти та явища — мову, історію, культуру, розум, уяву — як щось інше, як щось особливо девіантне, тому що вони є семітськими й орієнтальними і тому що всі вони, {188} в кінцевому підсумку, аналізуються в лабораторії. Отже, виявляється, що семіти — це запеклі монотеїсти, які не створили ані міфології, ані мистецтва, ані комерції, ані цивілізації; їхня свідомість вузька й застигла; у всьому вони репрезентують «une combinaison inférieure de la nature humaine» 47. Водночас Ренан хоче показати, що він говорить про прототип, а не про справжній семітський тип, що реально існує (хоча він порушує навіть цей свій нібито принцип, обговорюючи сучасних йому євреїв та мусульман із далеко не науковою упередженістю в багатьох місцях своїх творів) 48. Таким чином, з одного боку ми маємо трансформацію людини в типаж, а з другого — ясно висловлене компаративне судження, яке стверджує, що типаж залишається типажем і суб’єктом для філологічного, наукового вивчення.

Нижчу комбінацію людської природи (фр.).

По всій «Загальній історії і порівняльній системі семітських мов» («Histoire générale et système comparée des langues sémitiques») розкидані міркування про зв’язки між лінґвістикою й анатомією і — для Ренана це однаково важливо — ремарки про те, як ці зв’язки можна застосувати до людської історії (les sciences historiques). Але спершу ми маємо взяти до уваги імпліцитні зв’язки. Я не вважаю ані помилкою, ані перебільшенням сказати, що типова сторінка Ренанової «Загальної історії» була сконструйована, типографічно й структурно, за зразком сторінки з компаративної філософської анатомії, з постійною думкою про Кюв’є або Жоффруа Сент-Ілера. Як лінґвісти, так і анатоми мають на меті говорити про матерії, які прямо не добуваються й не спостерігаються в природі; скелет і деталізоване зображення тієї або тієї системи м’язів, як і парадигми, виведені лінґвістами із суто гіпотетичних протоіндоєвропейської та протосемітської мов, так само є продуктами лабораторії та бібліотеки. Текст лінґвістичної або анатомічної праці перебуває в тому самому загальному відношенні до природи (або реальної дійсності), в якому перебуває музейна вітрина, де у вигляді експоната виставлено орган якогось ссавця. Те, що подається на сторінці тексту або виставляється в музейній вітрині, — {189} це урізане перебільшення, якими є багато з орієнтальних фраґментів Сасі, і його мета — показати відношення, що існує між наукою (або вченим) і об’єктом, а не між об’єктом і природою. Прочитайте будь-яку сторінку праць Ренана з арабської, гебрейської, арамейської або протосемітської мов, і ви прочитаєте таке собі самоствердження сили, послуговуючись якою, авторитет орієнталіста-філолога на свій розсуд добирає з певної бібліотеки зразки людської мови й упорядковує їх там у супроводі витонченої європейської прози, що вказує на дефекти, переваги, варваризми та вади, властиві даній мові, людям та цивілізації. Тон і граматичний час цієї виставки послідовно витримані в стилі теперішньої сучасності, так що створюється враження такої собі педагогічної демонстрації, протягом якої вчений стоїть перед нами на лекційно-лабораторній сцені, створюючи, сортуючи та оцінюючи матеріал, який він обговорює.

Це прагнення Ренана будь-що передати відчуття наочної демонстрації особливо посилюється, коли він прямим текстом зазначає, що тоді як анатомія користується сталими й видимими знаками, за якими вона розподіляє об’єкти по класах, лінґвістика такої змоги не має49. Тому філолог мусить зробити так, щоб даний лінґвістичний факт відповідав у певний спосіб якомусь історичному періоду: звідси й можливість класифікації. Проте, як часто говорив Ренан, лінґвістичний час та історія мають безліч лакун, величезні розриви в безперервності подій, гіпотетичні періоди. Тому лінґвістичні події відбуваються в нелінійному й істотно не безперервному часовому вимірі, який лінґвіст контролює в дуже специфічний спосіб. Цей спосіб, як із усієї сили намагається довести Ренанів трактат про семітську гілку орієнтальних мов, має компаративний характер: індоєвропейські мови розглядаються як жива, органічна норма, а східні семітські мови в порівнянні з першими розглядаються як неорганічні 50. Час перетворюється на простір компаративної класифікації, яка насправді ґрунтується на застиглому бінарному протиставленні між органічними й неорганічними мовами. Таким чином, з одного боку, існує органічний, біологічно ґенеративний процес, представлений індоєвропейськими мовами, тоді як на противагу йому ми маємо неорганічний, істотно не реґенеративний {190} процес, закостенілий у семітських мовах: ще важливішим уявляється те, що Ренан не залишає жодних сумнівів у тому, що така кардинальна оцінка робиться філологом-орієнталістом у його лабораторії, бо відмінності того виду, з якими він має справу, непомітні й недоступні ні для кого, окрім досвідченого професіонала. («Тому ми не бачимо можливості самовідродження семітських мов, хоч і визнаємо, що й вони не можуть уникнути — зрештою, як і всі інші продукти людської свідомості — необхідності змін або послідовних модифікацій») 51.

Проте навіть за цим радикальним протиставленням існує ще одне, яке виникає в голові Ренана, і на кількох сторінках першого розділу книги п’ятої він розтлумачує свій погляд читачеві з абсолютною відвертістю. Це відбувається тоді, коли він викладає погляди Сент-Ілера на «деґрадацію типів» 52. Хоча Ренан не уточнює, котрого Сент-Ілера він має на увазі, його посилання достатньо ясне. Бо як Етьєн, так і його син Ісидор були теоретиками біології, що мали надзвичайно гучну славу та великий вплив, зокрема в середовищі літературних інтелектуалів протягом першої половини дев’ятнадцятого сторіччя у Франції. Етьєн, як ми пригадуємо, входив до наполеонівської експедиції, і Бальзак присвятив йому важливий розділ своєї передмови до «Людської комедії»; існує також чимало доказів, що Флобер читав як батька, так і