Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік
За словами Триллінґа, шекспірівські лиходії були відображенням нових тенденцій соціальної мобільності, коли потенційно протягом життя можна було б виконувати декілька ролей. Можливо, це також стало причиною того, що інтерес до театру у цей період процвітав, а особливо в Англії. Французький історик Марк Блок описував, що англійська аристократія не була закритою, як французька чи німецька. Хоча права континентальних вищих класів охоронялися законами та блакитною кров’ю, теоретично будь-хто міг стати «джентльменом» в Англії. Для більшості така можливість залишалася примарною, але вона була. Пізніше Токвіль писав про англійський термін «gentleman» і чим він відрізнявся від французького «gentilhomme»: «Як так вийшло, що слово “джентльмен”, яке в нашій мові описує перевагу благородної крові, вживається вами як вираз певного соціального становища, рівня освіти, незалежний від вроджених привілеїв; чому це слово звучить так схоже в обох країнах, але має таке різне значення?»
Як і багато інших класових ярликів, поняття джентльмена вимагає певного впізнаваного стилю, аби його можна було легко ідентифікувати, щоб кожен міг побачити, чим такий представник відрізняється від решти. Крім того, такий стиль повинен бути достатньо складним для переймання, щоб не кожен міг його легко перейняти. Визначення джентльмена, яке подав священнослужитель Вільям Гаррісон у XVI столітті, підкреслює, що така людина повинна бути освіченою і вміти забезпечувати себе, не займаючись фізичною працею – це запорука того, що він буде поводитися й мати переконливий вигляд джентльмена».
Англія запропонувала можливості соціальної мобільності та водночас масу перешкод. Очевидними були економічні чинники та практичні труднощі, але додалося й багато соціальних. Звісно, деяких манер та звичок можна було навчитися, однак не всім було легко змінити більш особистісні характеристики, зокрема мову, акцент, жести. Традиція шкіл шляхетних панянок виникла, щоб допомогти багатьом, хто хотів проникнути у вище суспільство, особливо через вдалий шлюб. Навряд чи випадково саме англійський письменник Джордж Бернард Шоу написав багато років по тому «Пігмаліон» – п’єсу про дівчину з вулиці, яка перетворюється на даму з вищого світу, ще більш відому у музичній версії «Моя чарівна леді». У відомому фільмі з Одрі Гепберн у головній ролі задіяний навіть додатковий персонаж – професійний експерт (impostorologist), роботою якого є викривати самозванців.
Яка іронія
Тезою Лайонела Триллінґа у книзі «Щирість та автентичність» є те, що обидва поняття мають своє значення лише у певному соціальному та історичному контексті. Ніхто не запитав би стародавніх героїв Ахілла, Беовульфа чи Авраама, чи щирі вони. Питання не мало б сенсу ні для самих героїв, ні для тих, хто розповідав про них або слухав. Але в XVI і XVII століттях аристократична ієрархія стала гнучкішою, викликаючи у письменників інтерес до дослідження можливостей підміни особистості. Чимось схожим характеризувалося і зародження демократії в Греції, що привело до соціальної мобільності, яка виражена у трагедіях, присвячених дослідженню різниці між створеним образом та реальним.
На думку Триллінґа, важливість теми щирості пов’язана з проблемою розуміння соціальної ієрархії й побудови суспільства. Раніше існували королівства і князівства з чіткою ієрархією, коли різні соціальні верстви мало взаємодіяли між собою. Але з часом почали розвиватися міста, а разом з ними і окрема соціальна група – міщани. Люди почали активно взаємодіяти на різних етапах життєдіяльності, а інтелектуали висловлювали свої погляди на те, як працює суспільство, і чи добре це, чи погано. Питання щирості набуло нового сенсу як у взаєминах між людьми, так і у формуванні їхньої думки один про одного. З’явилася можливість просто стояти на вулиці та спостерігати за поведінкою представників іншої групи, тоді починали виникати питання, чому вони вчинили саме так, які їхні справжні мотиви. І не менш важливо, чому саме вони належали до цієї групи.
Французький драматург Мольєр відмовився від своєї класової належності та був змушений взяти псевдонім, коли розпочинав у театральну діяльність, аби вберегти батька від сорому. Назва його п’єси «Міщанин-шляхтич» (Le Bourgeois Gentilhomm, 1670) побудована на суперечності, оскільки головний герой, багатий міщанин, ніяк не може досягти своєї мети називатися gentilhomme, тобто шляхтичем. Однак у другій половині XVII століття клас міщан став набагато впливовішим, а аристократи часто були бідними. Та епоха була сповнена парадоксів, назрів час для сатири.
У найвідомішій сатирі Мольєра «Мізантроп» (Le Misanthrope, 1666) розповідається про Альцеста, ревнивого поборника щирості. Він відмовляється дотримуватися суспільних правил благородства, при цьому своїх власних помилок не бачить. Він також не бачить іронії у своїй безмежній закоханості у прекрасну, поверхневу Селімену. Оскільки п’єса є комедією, Альцеста висміюють за його високі ідеали та сліпу впертість, і головний герой зрештою стає вигнанцем. Але, як зазначили Триллінґ та багато інших, його також можна розглядати як трагічного героя, одинокого у своїй величі та безкомпромісності.
Альцесту явно бракує почуття іронії. Моє власне покоління часто називали «поколінням іронії». Для тих, хто виріс у дев’яностих, культовим був фільм «Реальність кусається» (Reality Bites). На початку фільму є сцена, де героїня, яку зіграла Вайнона Райдер, проходить співбесіду, де її просять визначити поняття «іронія», вона геть розгублюється. Пізніше вона ставить те саме запитання герою Ітана Гоука, на що він відповідає: «Іронія – це коли справжній сенс того, що ти хочеш сказати, протилежний тому, що ти кажеш».
Сцена явно мала на меті передати, наскільки кмітливим був персонаж Гоука, але мушу зазначити, що його словникове визначення іронії є одним із найпростіших (ймовірно, словник був кишенькового формату), оскільки воно передбачає, що висловлювання може мати лише одне значення. Лайонел Триллінґ зазначає, що Мольєр висміював щирість Альцеста і водночас, безумовно, глибоко співчував йому. Це схоже на більш витончену іронію: ту, що припускає, що автор може тримати в голові одночасно дві протилежні думки. Така іронія закладає основу для глибшого розуміння персонажа, аби уникнути упереджених однозначних суджень.
Лайонел Триллінґ вважає, що в якийсь момент відбувається перехід від щирості до автентичності, яка стає новим ідеалом. Він ще раз подає уривок поради Полонія до Лаерта: другий рядок («І з цього випливе, як ніч із дня, / Що ти ні з ким душею не покривиш»), в якому він говорить про щирість як про якусь угоду. Кінцева мета – бути вірним іншим, а вірність собі – це лише засіб. Психолог Рой Баумайстер також зауважив, що літературу XVI століття, здається, найбільше турбувала справжність інших, і менше чесність