Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік
Як єдиний чоловік у приміщенні, я однозначно вирізняюся з-поміж інших. Але все ж у мене більші шанси набути знатного вигляду тут, ніж удома в Норвегії. Тут ми всі розмовляємо англійською, і я не одразу видаю себе своїм сильним діалектом із сільськогосподарських земель Північного Трьонделаґу. У Великій Британії зі строгим класовим поділом суспільства сотні років вишколювали середній клас заняттями з вивчення правильної вимови, мовлення та етикету, а в жіночих школах молоді дівчата вчилися балансувати із чашками на голові, аби мати справжні аристократичні манери. Коли одного разу я у Google вбив запитання «Як ходити елегантно?», пошуковик видав посилання на декілька сучасних шкіл схожого типу, як та, де викладає Забліт. Такі курси часто обіцяють усунути найгірші вульгарні звички за вихідні чи тиждень часу. Я тут же уявив нову версію себе, яка могла б увійти в кімнату і, ще не встигнувши відкрити рота, одразу випромінювати витонченість і впевненість, так, можливо, просто пройтися непомітно по залу, ловлячи непомітні захоплені погляди оточення. Але наскільки реально стати кращим за тиждень чи один день? І хіба ті, хто самі є освіченими, не розгледять в цьому блеф?
Так, ми будемо вивчати, як правильно заходити, обіцяє Забліт. Але насамперед ми попрактикуємося правильно брати зі столу різні предмети.
– Ми називаємо цю вправу «яйцем», – каже вона, піднімаючи руку. – Прикладіть великий палець до середнього так, щоб порожнина між ними набула форми яйця. Тоді ми тягнемо руку до того, що хочемо взяти, і безпосередньо перед тим, як торкнутися, ми розчіплюємо пальці.
Ми всі намагаємось підняти наші чашки зі столу. Забліт дивиться на мене.
– Боре, схоже, нам не вдасться побачити від тебе правильного виконання вправи сьогодні.
Хихотіння інших підказує мені, що приклад зі схожістю до «яйця» годиться більше для жінок, а в мене вийшов якийсь радше чоловічий варіант.
– Чоловіки, як правило, застосовують аналог «кігтя», – каже Забліт і киває на мій кулак, який тепер розчепірено стискає всю чашку кави, як тенісного м’ячика. – Ми схильні просто тягнутися до предмета і брати його як-небудь. Однак, куди нам поспішати, цей жест можна зробити набагато контрольованішим та витонченим.
– Пам’ятайте, все це вистава. Найкраще висловився Шекспір: «Весь світ – театр, а люди в нім актори». Це не означає, що ми граємо ролі інших. Ми просто обираємо найбільш відповідну до моменту версію себе.
Великі сподівання
Більшості з нас знайоме відчуття, немов в різних ситуаціях ми граємо різні ролі. Здебільшого це нормально, але це також може виявлятися як impostor phenomenon, або «синдром самозванця». Вперше цю тенденцію описали психологи Паулін Роуз Кленс та Сюзанна Аймс у 1978 році. Вони, опитавши понад сотню жінок з доброю освітою та з престижною роботою, виявили повторювану закономірність: незважаючи на зовнішні ознаки успіху, внутрішньо жінки відчували, що вони просто блефують і їхній обман можуть викрити в будь-який момент. Вони мали схильність заперечувати власну обдарованість, пояснюючи всю вагу успіху тим, що «просто» наполегливо працювали. Згідно з дослідженням Кленс та Аймс, чоловіки схильні трактувати досягнення як ознаку внутрішніх рис, а негаразди як результат зовнішніх обставин, тоді як жінки думають зовсім навпаки. Синдром самозванця офіційно не є діагнозом, але став значно поширеним у психології та літературі із саморозвитку у всьому світі. Різні опитування також свідчать, що двоє з п’яти успішних людей живуть зі схожими відчуттями, а 70 % відчувають себе самозванцями час від часу. Виявилося навіть, що деякі чоловіки страждають від помилкової думки, що всі інші компетентніші за них.
Це почуття шахрайства насправді настільки поширене – кожен з нас інколи може його відчувати, – що існує спокуса трактувати весь цей «синдром» як обман. Мовляв, за таким описом кар’єрні коучі та дописувачі в щотижневих виданнях можуть продавати людям «діагноз», хоч насправді це нормальне явище. Можливо, для більшості людей трішки внутрішньої здорової самокритики не завадить, і в цьому немає нічого, що потрібно «лікувати». А може, невеликого коучингу потребують, навпаки, ті, хто надто твердо вірить у власні досягнення?
Сьогодні ми говоримо з глибоким переконанням, що всі люди «грають ролі» професіоналів, батьків, партнерів чи дітей. Ми сприймаємо цю модель за належне і вважаємо, що ці ролі більше чи менше відповідають нашому внутрішньому справжньому «я». Ми також переконані: що краще пізнаємо когось, то більше занурюємося вглиб фасаду, дізнаючись, якою людина насправді є всередині. Принаймні, якщо та людина зуміла себе знайти і не вдає того, ким не є. Терапевти, поп-співаки та книги із саморозвитку закликають нас бути справжніми та автентичними. Але чи має так бути, що в думках про нашу власну ідентичність панують ідеї автентичності та обману? Як так вийшло?
Шекспірівська фраза, яку цитувала Таміко Забліт, про те, що «весь світ – театр», була написана для п’єси «Як вам це сподобається» і вкладена у вуста меланхолійного героя Жака. Такий опис принаймні чудово надавався до того світу, який Шекспір створював у власних творах. У них є такі сюжетні ходи, як «п’єса у п’єсі», і здебільшого їхнім лейтмотивом якраз і були теми ролей, брехні та лицемірства. Шекспір постійно повертався до цих тем, і в словах своїх персонажів подавав суперечливі погляди на те, що означає «грати свою роль», що є справжнім, а що фальшем.
Одне з найбільш цитованих висловлювань належить персонажу Полонія в «Гамлеті». Полоній у п’єсі є не надто далекоглядною людиною, але його добра порада Гамлету є одним із найбільш цитованих рядків, особливо його фінальні слова, які звучать так: «А над усе – будь чесний сам з собою, / І з цього випливе, як ніч із дня, / Що ти ні з ким душею не покривиш»[13]. Це твердження немов іде із глибин, ніби Полоній випадково торкнувся правди.
У 1970 році літературний критик Лайонел Триллінґ взяв цю цитату за вихідну точку і розробив цикл лекцій для Гарвардського університету, які згодом втілилися у книзі «Щирість та автентичність» (Sincerity and Authenticity, 1971). Триллінґ простежує ідеї автентичності та індивідуальності з початку XVII століття до нашого часу. Критик вважає, що все почалося із часів Шекспіра, та й самого поета особливо хвилювала щирість. Зміст слова лежить на перетині понять чесність та відкритість, тобто означає діяти без удавання та брехні. Гамлет – один із багатьох шекспірівських персонажів, які порушують цей принцип, він прикидається божевільним і водночас