Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік

Сучасна людина тепер мала не тільки одне внутрішнє «я», яке треба контролювати, але декілька, з різним ступенем свідомості. Лайонел Триллінґ зазначає, що література до XX століття значною мірою зображувала шлях героїв до високого соціального становища та вдалого шлюбу. Так здійснюється їх благородна мрія про щасливе життя – і в цьому реалізується сутність їхньої особистості. Сучасна література тепер розмежовує це ідеальне співіснування, що ретельно відобразив Гюстав Флобер у своїй «Пані Боварі» (1856). Головна героїня намагається вирішити внутрішній конфлікт між ідентичністю, яку вона сама відчуває, і повсякденними умовами, які тримають її в пастці за замкненими дверима. Все довкола виглядає для неї порожнім і ніщо не приносить задоволення, вона завдає страждань найближчим людям і врешті-решт вкорочує собі життя, фізично та морально спустошена.

Письменниця Наталі Саррот описувала Боварі як сутність фальші: її пошуки суспільного прийняття та успіху базовані на моделях з тогочасної бульварної літератури, все це нагадує картонні мрії та ролі. Саме цей ідеал бути кимось більшим, ніж виконавцем «ролі», став важливим у тогочасному розумінні людської автентичності. Одним із мислителів, що асоціюється з цією ідеєю, є французький філософ-екзистенціаліст Жан-Поль Сартр. Його найвідоміший приклад з книжки «Буття й ніщо» про офіціанта в ресторані. Він йде рестораном, на вигляд як офіціант, навіть надто схожий на офіціанта. Хіба він не занадто жвавий, хіба не обходиться надто спритно й вправно зі своєю тацею? Сартр звинуватив офіціанта в неавтентичності, в тому сенсі, що він лише грав роль офіціанта, а не був собою.

Одним з основних напрямів для інтелігенції у післявоєнний час був екзистенціалізм. Вважалося, що людина мала на меті постійно створювати більш автентичну версію себе, щоб постійно знаходити більш справжній спосіб існування, боротися з усталеністю та фальшем. Одним з найулюбленіших героїв, в якому розгублена західна молодь зчитала себе, був Голден Колфілд з книги Дж. Д. Селінджера «Ловець у житі» (1951). Він тиняється вулицями Нью-Йорка, а проникливий читач проймається його внутрішніми монологами про те, як він терпіти не може фальшивих людей, та водночас яким фальшивим і сам є, бо поводиться ввічливо з тими, кого ненавидить, і часто бреше. Як і молодий Вертер, він бунтує проти того, що сприймає за лицемірство зовнішнього світу, і ще більше зневажає фальш дорослого життя, з усіма його манерами, нормами та розкладом життя від дев’ятої до четвертої.

Бунтарство американців 1950–1960-х років було пов’язане з уявленнями, що кожен з нас за своєю сутністю є унікальною особистістю, яку протягом нашого життя заганяють в сірі костюми, капелюхи та кухні в однотипно побудованих монотонних заміських будинках із садами. У книзі соціолога Девіда Рісмана «Самотній натовп» (The Lonely Crowd, 1950) подається модель суспільства із трьома різними типами людей – ті, хто «керуються традиціями», «керуються зсередини» та «керуються ззовні» відповідно. Перший тип рідко траплявся в сучасному суспільстві. Ті, які керуються внутрішніми відчуттями, мали своєрідний вбудований радар, який підказував їм, що правильно, а що неправильно, і як слід поводитися. Радар тих, хто керувався зовнішніми чинниками, інформував їх про те, як поводяться люди навколо них, щоб вони могли зорієнтуватися за їх діями. Сам Рісман був обережним з тим, аби виділяти один тип як кращий за інші, однак найпопулярнішим тлумаченням його книги була теза про те, що в сучасному суспільстві все більше переважають особистості, що керуються зовнішніми чинниками, і в цьому вбачається проблема – особливо для націй, побудованих на ідеалах індивідуальності.

Художня література почала висвітлювати ту саму тему. «Життя спочатку» (Revolutionary Road, 1961) Річарда Єйтса зображує, як молоді мрійники Френк та Ейпріл Вілери відмовляються від своїх юнацьких мрій подорожувати Європою у пошуках себе, й поступово, не визнаючи цього, стають такими, як усі. Єйтс не лише викриває конформізм суспільства, а й розвіює ілюзії своїх героїв, буцімто вони чимось особливіші за своїх сусідів. Рекламник Френк Вілер уявляє себе «чоловіком наполегливим, пропахлим нікотином, схожим до Жана-Поля Сартра», але коли справа доходить до бунтарства, він обирає безпечне життя, його уявлення про себе є порожнім та марнославним.

Пізніше Триллінґ разом з іншими замислилися над питанням, чи в осудженні Сартром офіціанта немає натяку на снобізм. Хіба сам філософ, його друзі та подібні їм не заслуговують такої ж критики за те, що охоче грають роль інтелектуалів за столиками в кафе, серед пляшок з вином. Так само Триллінґ не вважає за потрібне так жорстоко осуджувати пані Боварі, і гадає, що коментар Саррот насамперед свідчить про те, якими моральними ми стали, коли беремося судити автентичне сьогодні. Мрії Емми Боварі побудовані на романтичних кліше, але чи стало б їй краще, якби прагнення вирватися зі свого несправжнього життя в маленькому містечку були б наслідком модерністських мрій? У цьому було б рівно стільки ж театру та рольової гри, хіба ні? А якщо ми зійдемося на тому, що, як казав Шекспір, життя – театр, і всі ми виконуємо ролі. То врешті-решт виникне естетичне запитання: в якій виставі ми прагнемо грати?

Блефуй, не гальмуй

– Погляньте, хтось може допомогти цій жінці? – питає Таміко Забліт, сміючись.

На екрані перед нами з’являється зображення. На ньому актриса Мішель Вільямс, сфотографована на червоній доріжці. Її плечі сутулі, а голова похилена вперед, вона невпевнено посміхається і складається враження, що не надто хоче там бути.

– Як ми можемо їй допомогти? – запитує Забліт. – Тосіне, ти гарно сказала раніше, можеш повторити?

– Fake the funk[16], – каже одна з учасниць, молода англійка нігерійського походження.

– Тобто прикидайся, поки це не стане правдою, – перекладає Забліт для всіх нас, показуючи на нещасну Вільямс.

– Їй некомфортно, а тіло відображає те, що всередині. Подивіться, носики взуття повернуті всередину. Але у нас є спосіб, який ми називаємо «вдавай до останнього» – наша тиха розмова з собою. Уявіть, що ви на своєму місці, уявіть, що хочете бути там.

На камінній панелі акуратно складений невеликий стосик книг: «У стилі Кеннеді» (In the Kennedy Style) Летиції Болдрідж, «Честь і повага» (Honor and Respect) Роберта Хікі, «Етикет» (Etiquette) Емілі Пост та «Новий посібник з етикету та сучасних манер» (New Guide to etiquette and modern manners) видавництва «DeBrett». Як і ця допоміжна література, курси Забліт містять ряд вказівок і правил щодо того, яке тепер існує столове приладдя й як ним користуватися, як правильно їсти банан та коли кому дозволено ходити в