Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік

Текст Дені Дідро «Племінник Рамо» містить не тільки більш витончену іронію, ніж у його попередників, а й подає прототип героя, що дуже нагадує кмітливого музиканта-неробу з фільму «Реальність кусається». Текст був написаний десь у 1760-х роках, і, попри те, що не публікувався жодного разу за життя автора, справив вражаючий вплив на західних мислителів. Рукопис Дідро був скопійований та вивезений контрабандою з Франції до Росії. У 1803 він потрапив до рук Гете, який його переклав, і на той німецький переклад часто посилалися такі мислителі, як Шиллер, Геґель, Маркс та Фройд.

Сам текст поданий у формі діалогу між «я» та «він». Прототипом образу героя був племінник автора композитор Рамо, реальна людина, яка, можливо, мала щось спільне із самим Дідро. Однак, хоч персонаж і може нагадувати реальну людину, саме тип племінника тут важливий. Він похнюплений, бо під тиском опиняється в соціальній ролі, де доводиться дотримуватись правил гри і підлизуватися до потрібних людей, щоб вижити. Персонаж добре відомий сучасній аудиторії: креативник, якому доводиться працювати на «the man», щоб заробляти на життя, а насправді він хотів би писати свою геніальну музику.

Хоча племінник зовсім не претендує на роль «невизнаного генія», навпаки, він заперечує свою геніальність. Він також не є безкомпромісним: навіть зневажаючи соціальні ігри, він грає в них, щоб уникнути бідності. Він далеко не герой, але принаймні має сміливість визнати, що боягуз і лицемір. Це саморозуміння героя здійснило вплив на подальше інтелектуальне життя Європи. Філософ Геґель ознайомився з текстом у XIX столітті і був у захваті від того, наскільки добре той ілюструє його діалектичні ідеї: іронія, з якою племінник змушений дивитися на своє життя, відмова підкорятися правилам, але й неспроможність твердо їм протистояти – це та лицемірна дволикість, яку Геґель назвав «героїзмом лестощів». Вона дає герою змогу бачити об’єктивну реальність. Перший крок до свободи – визнати, що ти у пастці. Таким чином, племінник Рамо пішов на крок далі, ніж Альцест, який не бачить власного лицемірства.

У часи соціальної мобільності, коли люди часто видавали себе за когось, ким вони не були, щирість стала природним мірилом. Проте нова теза Геґеля полягала в тому, що щирість була лише ознакою, що людина сліпо дотримується норм благородної поведінки, зовсім не є собою і не розуміє власне «я». Старий спосіб мислення визначав: самосвідомість – це віддзеркалення суспільства в людині, акумулювання соціального підґрунтя і можливість щиро чи фальшиво донести його до інших. Модель автентичності вказувала на протилежне: власне «я» це внутрішня сила в людині, яка повставала проти вимог, що нав’язуються суспільством ззовні.

Справжнє «я»

Соціальна мобільність та філософія були не єдиними течіями, які сприяли новим дослідженням людського «я». У своїй статті «Як “я” стало проблемою» (How the Self Became a Problem) психолог Рой Ф. Баумайстер описує, як пуританізм XVII століття міг посприяти уявленню про приховане «я». Впливовий теолог Жан Кальвін відомий своєю доктриною Божого промислу, що гласить, буцімто всі люди ще до народження мають наперед визначену долю: або ввійти до Царства Божого, або потрапити до пекла безповоротно. Таке переконання природно мало б стимулювати віруючих віддати своє життя на пошуки ознак: добрими чи лихими вони народилися, і це самодослідження заклало основу для кращого розуміння і самообману, і самосвідомості. Власне «я» могло бути і справжнім, і сфальшованим.

Людей в ранньому середньовіччі визначала їх роль у суспільстві та робота, яку вони виконували, а людину XVII століття визначала насамперед їхня особистість, а вже потім їхні вчинки. В історії літератури на формування особистості значний вплив мав головний герой «Страждання молодого Вертера» (Die Leiden des Jungen Werthers, 1774) Гете. У першій частині роману автор описує відносно ідилічне життя в селі, далі молодий Вертер повертається до міста на роботу до посла. Одного разу він відвідує графа, з яким у нього зав’язалася дружба. Невдовзі місцеві аристократи приїздять на свої щотижневі збори, і Вертер не розуміє, поки не стає запізно, що оскільки він не дворянин, то повинен покинути стіни будинку. Графу доводиться просити його піти.

Цей інцидент дуже засмучує Вертера, і він відчуває екзистенційну кризу, яка врешті доводить його до самогубства. Вертер шукає в природі чи в собі сили, що могли б допомогти протистояти дурним суспільним правилам. Він переконаний, що його почуття та думки важливіші за гарні манери та спритність. У коментарях до роботи Триллінґа соціолог Пітер Бергер зазначив: «Щирість – це те, що існує всередині соціальних ролей, тоді як автентичність – те, з чого ці ролі виникли».

Молодий Вертер – це ікона пошуку витоків власної ідентичності. Чогось, що є постійним, незалежним від інших людей та соціальних ігор. Вертер завжди носить однаковий одяг, синій фрак на жовтому жилеті, він не іронічний, не жартує і наполягає на щирості. Він завжди у пошуках справжнього та автентичного, своїх власних сильних почуттів та переконань. Через цю непохитність він і став романтичним героєм та жертвою багатьох цькувань, а головною проблематикою у західній літературі в майбутньому стане протистояння вимог громадськості та власної ідентичності.

Англійський пасьянс

Таміко Забліт сама закінчила школу шляхетних панянок у Швейцарії, як і принцеса Діана, яка теж навчалася в Alpin Videmanette, і Камілла, герцогиня Корнуольська, яка закінчила навчання в Mon Fertile. Ці школи традиційно були навчальними закладами для англійських дівчат із вищих верств, які мали відшліфувати французьку мову і вивчити, як потрібно садовити дітей герцога за обіднім столом та який з послів має найвищий ранг.

– За старих часів дами повинні були бути добре вихованими леді і відвідували такі школи гарних манер, тоді як юнаків відправляли в гранд-тур, – розповідає Забліт.

Ця традиція полягала в тому, що молоді джентльмени проводили кілька місяців чи років, подорожуючи Європою, де вони оглядали старовинні витвори мистецтва та руїни, відвідували правителів та знать, вдосконалювали володіння мовами.

– Франція, Іспанія та Італія мали можливість комунікувати, але Англія була островом, – каже Забліт. Для них було важливо потрапити на континент і побачити, що популярно і модно в суспільстві, вивчити нові танці та неписані правила.

Юнаки подорожували зі своєю свитою: власним кухарем, камердинером та гідом, тож, звісно, це обходилося набагато дорожче, ніж звичайна мандрівка залізницею. Але, як каже Забліт:

– Хто не міг дозволити собі поїздку, той до вищого класу не належав. Так само