Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік
13 січня 1748 року до порту французької колонії Мартиніки в Карибському морі прибула рятувальна шлюпка. Англійці захопили французьке вантажне судно, і капітану з екіпажем довелося покинути борт разом з одним самотнім пасажиром. Незнайомець з вигляду був як «юнак, вісімнадцяти чи дев’ятнадцяти літ, його шляхетні манери та витончені виразні риси свідчать про аристократичне походження». Мешканці острова одразу зрозуміли, що ця людина – хтось незвичайний. Юнак назвав себе графом де Тарно, сином французького фельдмаршала, але з шанобливого ставлення моряків свідчило, що він, мабуть, ще знатнішого роду. Один з матросів, Родез, взяв на себе роль його особистого слуги і всюди ходив за ним: пильно стежачи, проте зберігаючи дистанцію.
Один з місцевих офіцерів прийняв молодика і запропонував йому житло у своєму домі, пропозицію юнак прийняв з виразом благородної стриманості на обличчі. Незнайомець через короткий час опинився на застіллі місцевого губернатора Надау. Чутки поширилися швидко, буцімто граф насправді зветься Ерколе Рінальдо д’Есте, принц Моденський, що той сам неохоче визнав. Принц невдовзі заявив, що збирається взяти під свій контроль архіпелаг і скине маркіза де Кайлюса, який був заступником короля. Згодом він захопив містечко Сен-П’єр в оточенні своїх нових друзів, а маркіз втік, побачивши, як по-королівському вів себе принц, проходячи вулицями.
Герцог Пентьєвр мав у колонії великі маєтки, а оскільки принц був його родичем, то герцог розпорядився оплатити королівські витрати. Принц заснував власний невеличкий двір, як маркіз у «вигнанні» зі своїми послідовниками надіслав листи до Франції з проханням надати подальші вказівки, що йому робити. З тогочасною поштовою службою маркіз чекав відповіді більше ніж півроку, поки принц та його друзі влаштовували екстравагантні вечірки та займалися марнотратством. За чотирнадцять днів до того, як маркіз отримав відповідь, принц вирішив, що добре було б йому відправитися до Франції. У листі був наказ негайно заарештувати зловмисника за те, що він незаконно видавав себе за іншого. Однак кар’єра самопроголошеного принца на тому не закінчилася. Він встиг певний час гарно пожити у Севільї, перш ніж ордер на арешт короля знову наздогнав його, а після того, як його таки ув’язнили, він утік і раптово з’явився на англійському кораблі в Ґібралтарі. Там його клопотання про надання притулку було відхилено, і він продовжив мандрівку з кораблем. Після цього ніхто не знає, куди він подівся, можливо, продовжив кар’єру самозванця в іншому місці.
Як же йому вдалося так довго дурити все населення? Для успіху цієї афери багато було поставлено на карту: мешканці Мартиніки недолюблювали маркіза, тож були раді підтримати його конкурента. Так само і губернатор Надау, в якого були на те свої мотиви. Обіцянки принца захищати острів’ян від англійських кораблів мали свої переваги в ті неспокійні часи, вагомою була також нестача правдивої інформації. Втім, найвирішальнішу та найяскравішу роль в цій історії зіграла аристократична харизма незнайомця і те, як все це, здавалося, з першого моменту вразило мешканців острова. Звідки взявся цей чоловік, чи він справді королівського роду, чи просто самоучка, який навчився манер? Ніхто не знає.
Фальшивий принц Модени був ні першим, ні останнім брехуном, якому вдалося завоювати довіру людей і здаватися більш благородним, ніж він був насправді. У 1480-х роках священник, випускник Оксфордського університету, Річард Саймон усиновив десятирічного Ламберта Сімнеля і навчив його необхідному етикету та манерам, аби потім видавати його за герцога Йоркського, якого вважали мертвим. А 2008 року всі дізналися про Кларка Рокфеллера, американця з вищого класу, який одружився на заможній підприємниці. Вони прожили разом 15 років, перш ніж у дружини виникли підозри – і вона виявила, що чоловік не мав ніякого стосунку до знатної родини Рокфеллерів. Виявилося, він був німецьким студентом по обміну, який під час навчання перейняв бостонські манери та акцент, а з 1980-х років видавав себе за кількох фальшивих особистостей, буцімто власників ексклюзивних приватних клубів.
Коли ми зустрічаємо нову людину, то складаємо перше враження про неї менш ніж за хвилину. Манери і те, як людина себе подає, дають нам уявлення про її походження у соціальному та географічному плані, і про те, що це за людина взагалі. Нам не потрібно перевіряти посвідчення особи чи дипломи, ми навіть не надто про це задумуємося. Аферисти, які можуть маніпулювати нами однією своєю присутністю, з вигляду є і більш привабливими, і водночас небезпечнішими за тих, хто просто прикрашає себе фальшивими дипломами. Вони є свідченням того, наскільки несвідомо складаються наші соціальні оцінки і наскільки ми готові прийняти несправжню ідентичність, і цю ідентичність нам представляють правдоподібно. Такі історії також викликають занепокоєння про те, якими ми самі постаємо перед своїм оточенням. Чи здаємось ми справжніми, чи складаємо враження особистостей, якими є насправді? Чи взагалі знаємо, якими ми насправді є? І чи змінилося б наше життя, якщо ми видавали б себе за кращих, ніж є?
Сценічне життя
– Уся річ у балансі, – каже Таміко Забліт. – Це було ще у вченнях Конфуція та концепції Інь та Ян. Ми повинні досягнути балансу.
Вона підводиться перед невеликим зібранням учасників курсів «Minding Manners» у Лондоні і демонструє ідеальну позицію, в якій можна вистояти довше, і на прийомі, і на вечірці. П’ятки разом, розміщення ступні нагадує стрілки годинника «5 хвилин по 11». У цій ідеальній позі почуватиметеся розслаблено і матимете гарну поставу. Якщо втомилися, можна просто легко погойдатися туди-сюди.
– Ми ж не хочемо просто стояти, звісивши руки, чи не так? Коли люди так стоять, вони перестають себе контролювати.
Забліт постійно повертається до ключового слова «контроль». Усі традиції англійських шкіл шляхетних панянок, сучасний варіант яких вона продовжує на своїх курсах, які формували з дівчаток освічених леді, зі знаннями етикету та манер.
– Подумайте про історію, – каже вона. – Головне – самоконтроль. Ці звичаї сягають епохи Просвітництва, правила манер були сформовані, щоб відокремити просвітників від варварів. А хто такі варвари? У них відсутній контроль.
Сама Забліт доброзичлива, усміхнена, стримана, типова американка, з великою лискучою гривою темного волосся. Вона виросла в аристократичних колах Беверлі-Хіллз, а пізніше їй доводилося знайомитися з абсолютно новими формами етикету, коли переїжджала до Франції, Саудівської Аравії, аж поки нарешті не опинилася в Англії, де зараз викладає все, що знає, групі із шести
