Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік

захоплення стародавнім? І чому я очікував, що побачене за музейним склом справить на мене сильніше враження, ніж стаття у Вікіпедії? По дорозі до виходу з музею я покинув один із переповнених коридорів, щоб обійти, як мені здавалося, коротшою дорогою, але потрапив у велику залу. Стіни закривали великі старі книги на полицях з темного дерева, а на підлозі стояли скляні стелажі з предметами колоніальної епохи. Я був там один, і звуки з коридору стихли, перетворившись на непомітний гул. Раптом я відчув її, історію. Запах старого червоного дерева та паперу, а також коктейль з пилу та хімікатів, яким покривали експонати для кращого зберігання. Я не мав уявлення про походження речей, які мене оточували. Ця частина музею, очевидно, уникнула модернізації, тут не було відеоекранів та плакатів, лише старі вітрини та плінтуси. Це була та атмосфера, яку я шукав, відчуття перебування у чимось прадавнішому і величнішому, ніж мій час.

Того ж дня, коли побував у Британському музеї в Лондоні, я збирався і до Будинку Денніса Северса. Я почув про це місце кілька років тому на лондонській вечірці. Тоді я розмовляв з кількома американками про те, що варто побачити в місті. Коли одна з них почала розповідати мені про Будинок Северса, її подруга насторожилася, а коли я почав мову про те, що про таке місце цікаво було б написати, вона різко нас перебила: «Ні, й не думай. Це таки особливе місце, а ти просто все зруйнуєш, уся суть в тому, що воно повинно залишатися особливим!»

Коли я нарешті потрапив туди, мушу визнати, мій досвід був справді особливим. Я приїхав на Фолґейт-стріт, одну з вузьких вулиць неподалік лондонського ринку Спіталфілдс, і зупинився біля будинку номер 18. Будинок особливо не вирізнявся серед інших старих три­поверхівок у цьому районі. Я постукав у двері, і елегантний джентльмен з континентальним акцентом запросив мене зайти і нагадав поводитися в будинку тихо. Розмовляти і перешіптуватися було заборонено, тож я чув лише тихі кроки тих небагатьох цікавих відвідувачів, які обережно пересувалися тісними кімнатками. Я немов потрапив у машину часу. З вікон долинали звуки кінського тупоту та скреготіння возів. У кімнатах пахло пилом та лавандою. У сяйві свічок та поруч відкритого полум’я камінів я побачив дрібнички, одяг та залишки їжі на столі, ніби мешканці щойно вибігли з кімнати і скоро повернуться.

Роздивившись книги рахунків, листи та повідомлення, які там знайшов, зрозумів, що в будинку, очевидно, мешкала родина Джарвісів, яка займалася прядінням шовку в XVIII столітті. Відвідувачам потрібно самотужки складати пазли та відтворювати історію сім’ї. З кожним поверхом ми все швидше наближалися до сьогодення. Спершу поверхом вище ми мали змогу зануритися в буржуазне життя покоління Джарвісів, із мисливським спорядженням, набором для в’язання та скринькою вирваних зубів. Ще вище – і ми потрапляємо на горище, де вже настав 1840 рік. Членам родини, які дожили до того часу, довелося орендувати скромні кімнати в будинку, яким раніше володіла їхня сім’я, після того, як шовковий бум у Британії скінчився, як і гроші.

Будинок Денніса Северса, як випливає з назви, насправді не належить родині Джарвісів. Життя родини Джарвісів – це частина вигадки власника будинку Денніса Северса, яку він придумав, мешкаючи там з 1979 по 1999 роки. Він купив будинок у той час, коли все більше людей почали цікавитися цими напівзруйнованими маленькими будиночками, які в іншому випадку просто зрівняли б із землею з метою урбаністичного прогресу. Художники Ґілберт і Джордж також переїхали в околиці неподалік, і нова хвиля уваги до занедбаних будиночків привела до масового відновлення старих районів міста.

Северсове відтворення минулого відрізняється від інсценізованих кімнат інших століть у музеях тим, що його важче знайти. Хоч будинок і згадано у Вікіпедії та кількох посібниках, тобто теоретично його існування не є таємницею, виглядає на те, що за непомітним фасадом та обмеженими годинами роботи криється таємниця. І відвідувачі бажають, аби все далі так і залишалося. Мої американські друзі конфіденційно поділилися зі мною цим секретом і одразу ж розцінили як зраду мої наміри написати про будинок статтю.

За життя Северса людей, які шепотінням і смішками руйнували магічну атмосферу місця, випроваджували за двері. Хоча сьогодні це навряд чи може статися, заборона говорити все ще діяла і давала відчуття перебування у часовому просторі, який можна зруйнувати в одну мить, це створювало витончену атмосферу, де погляди та жести говорили замість слів. Поверх історико-автентичного значення в будинку криється ще один шар, пов’язаний з особистістю самого Северса. За його задумом, кожна кімната повинна була бути обставленою так, немов це один розділ роману, що описує життя в певну епоху, водночас Северс жив у них сам. Після оглядин той самий чоловік, що зустрічав нас на вході, подав відвідувачам шампанське і зголосився відповісти на наші запитання про життя та будинок Северса. Як виявилося, сам він був другом Северса аж до самої смерті господаря у 1999 році. Северс хотів, щоб по його смерті хтось «жив у будинку і дзюрив у нічні горщики», як висловився господар.

Сім’я Джарвісів була вигаданою, і всі речі Северс дістав із блошиних ринків. Але потоки на стелі під дахом були справжніми, як і неймовірне відчуття від усвідомлення того, що все це створено однією людиною, а ми, відвідувачі, тепер п’ємо із важких старовинних келихів для шампанського в компанії друга, який знав його особисто. Історія будинку була обманом, і я не впевнений, наскільки історично достовірно було обставлено все всередині. А втім, коли я опісля, трішки охмелілий від шампанського, крокував лондонськими вуличками, то відчув, ніби щойно торкнувся чогось загадкового. Але чого?

Такі диваки, як Денніс Северс, збирачі культурної спадщини та вмілі вигадники історій, ймовірно, є повсюди. Щонайменше у Торонто, де муніципальний архівний відділ у 2006 році відкрив для публічного відвідування будинок самітника Джозефа Ваґенбаха, одразу після того, як у самого мешканця стався інсульт і його відправили до будинку для людей похилого віку, аби він перебував там, де його краще доглянуть. Кілька тижнів усі охочі могли вивчати дім зсередини, розглядати особисті речі господаря, його скульптури та кімнату, яка, очевидно, залишалася недоторканною після того, як муза Анна Нерітті покинула його у 1974 році. Аж поки у «National Post» на першій шпальті не вийшла стаття із заголовком: «Художник-самітник – це містифікація» (Reclusive downtown artist a hoax).

Джозефа Ваґенбаха ніколи не існувало, і весь його будинок був дбайливо спроектований художницею Іріс Гаусслер, яка, крім того, проводила відвідувачам екскурсію серед хаосу, що панував у будинку,