Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік

видаючи себе за представницю архіву у білому халаті. Гаусслер планувала викрити блеф сама, але газета випередила її. Хтось скаже, що передчасне викриття зіпсувало досвід тим, хто ще не встиг побувати в домі. Однією з тих, хто встиг повестися на містифікацію, була письменниця Марта Бейлі, яка настільки пройнялася будинком, що вигадала повноцінну історію про особистість та життя загадкового Ваґенбаха. А потім ввічливий електронний лист Гаусслер із розкриттям правди вразив її уяву.

Проект Гаусслер, схоже, доводить, наскільки нам властиво захоплюватися таким автентичним досвідом, і наскільки велика частина такого досвіду формується у нашій уяві. Тепер, уже знаючи правду, будучи в будинку Ваґенбаха, можемо побачити скульптури та дбайливо розкладені листівки, роздивлятися сімейні фотографії, помічаючи, що історії аж надто красиві та захопливі, все продумано до дрібниць, навіть карта на столі, де олівцем обведено місце, де колись був концентраційний табір Берген-Бельзен. Відвідувачів приваблювало не так життя Ваґенбаха, як готові історії, які вони зчитували з предметів у домі, керуючись підказками, які сприймали за правду.

Такі мистецькі проекти на межі вигадки та реальності були особливо популярними у 1990-х та 2000-х роках. Я сам у 2011 році був на екскурсії в Культурно-історичному музеї Осло, яку проводила актриса-постановниця Клер Де Ванґен. Під час екскурсії вигадані факти поступово стали переважати над правдивими, і врешті-решт ми опинилися десь у закуліссі музею, в кімнатці, яка нагадувала декорації до фільму Девіда Лінча. Такі події часто характеризуються словами специфіка місця, оточення та вплив на свідомість, а спільним є те, що вони діють на нашу тягу до чогось неоднозначного, прагнення розкрити щось давнє, особисте чи унікальне.

У прадавньому сільськогосподарському суспільстві нікого особливо не турбувала справжність у сучасному розумінні, просто тому, що тоді все було більш-менш автентичним. Лише після того, як почали з’являтися копії масового виробництва, а досвід став передбачуваним, люди почали прагнути автентичності. Але як тільки задовольняється запит на автентичне, починаються розмови про те, що продукт був спеціально створеним, а отже, не автентичним.

Іноді офіційна установа виступає гарантом унікального контакту із чимось автентичним. А іноді ми шукаємо справжності у чомусь за межами інституцій, що не встигло модернізуватися кураторами та сучасними технологіями. І, мабуть, не випадково, багато творів мистецтва на рубежі тисячоліть були прив’язані до певних фізичних місць, хоча весь світ тоді був понад усе заклопотаний доступом до інтернету. Ключовим терміном у світі мистецтва стало слово «відносини», який передбачає, що реальні люди зустрічатимуться і взаємодіятимуть. Хорошим прикладом тут є художник Ріркріт Тіраванія, який запрошував людей на частування супом у Ґранд Пале в Парижі, чи леґо-проекти Олафура Еліассона, де глядачі отримали безліч леґо, щоб створити з них витвори мистецтва самостійно. У театральному світі ми бачимо все більше вистав, які розігруються у «реальних» умовах, наприклад, за вечерею у звичайній квартирі, а «one on one» театри стають все популярнішими.

У 2009 році бельгійська трупа «Ontroerend Goed» викликала фурор на Единбурзькому театральному фестивалі з виставою «Internal». Під час вистави кожного глядача підводили до столу, за яким сидів актор, їх пригощали випивкою і розпитували про особисті таємниці, зокрема що їм подобається, а що ні, і закликали довіритися і чесно відповідати. Потім, за несподіваним поворотом подій, їх раптом зводили разом із чотирма іншими парами «глядач-актор», і кожен актор ділився з іншими своїми враженнями від співрозмовника на їхньому «побаченні». Інтимний, оголюючий і для декого доволі шокуючий досвід. Але найцікавішим, на думку самої трупи, було те, наскільки охоче глядачі йшли на розмову, навіть коли добре знали, що людина перед ними – актор. За лічені хвилини люди почали довірятися, плакати, закохуватися. Навіть коли ми знаємо, що це обман, у нас виникають справжні почуття.

Так чи інакше, а копіювання реальності завжди було завданням мистецтва. З давніх-давен люди намагалися відтворити і зберегти те, що вважали цінним і прекрасним: починаючи від наскельних малюнків, закінчуючи красивими картинами пейзажів та нинішніми заставками з фото коханих на мобільних екранах. Але існував й протилежний імпульс до маніпулювання та впливу на наші враження. Кожне відтворення підсилює одні риси, роблячи непомітними інші. Напевно, є щось у словах героя Делілло з книги «Білий шум» про те, що ми перестаємо бачити амбар, коли вже стільки разів його сфотографували. Але хіба такі маніпуляції не є наполегливою спробою зрозуміти, вияснити, що саме в цих речах нас так захопило? Частково ми, ймовірно, намагаємось розібратися у власних мотивах, а мистецтво – це великий експеримент, який постійно піддає нас впливу нових стимулів. У такому разі не надто дивно, що автентичність і правда завжди є важливими темами мистецтва і що воно розмиває межі блефу та обману.

У минулому стати об’єктом відтворення художника чи фотографа було за честь. Сьогодні ми весь час перебуваємо в потоці відображень, і переважно не тих, які ми вважаємо мистецтвом: нас оточують швидкі знімки, реклама, розваги, навіть шпалери на стінах. Але така нав’язливість зовнішнього світу зовсім не переконує нас у реальності його існування. Одним із завдань копії є саме запевнити нас, що десь існує й оригінал. Але чим більше стає копій, тим сильнішими враження, що все це лише блеф, декорації, які вмить можуть перетворитися на щось інше, або просто несподівано зникнути – що кращі копії, то більше ми прагнемо відшукати оригінал.

Мистецтво, мабуть, є тією сферою, де грань між справжнім та фальшивим за тисячоліття розмилася найбільше. І тому, що стало складніше говорити, що є обманом, а що ні, і через все більш нав’язливе питання: а чи має це якусь цінність. Чи нам важливо, щоб витвір мистецтва був створений митцем? Чи важливо, щоб матеріал, з якого він виготовлений, був тим, за який себе видає? Чи важливо, розповідає мистецтво правдиві історії, чи вигадані? Чи воно автентичне, чи сконструйоване? Ці питання настільки нас хвилюють, що більшість творів образотворчого мистецтва, літератури та театру наштовхують на саме ці дилеми. Що критики почали називати ці твори «мистецтвом про мистецтво». Але тоді вони забувають важливу річ: у сучасну епоху суспільство хвилюють схожі питання відносно різних сфер. Невже наша особистість це просто виконання певної ролі? Чи технології віддаляють нас від всього природного? Чи медійне суспільство призводить до того, що люди стають жертвами інформаційних маніпуляцій? Навколишній світ стає все більш заплутаним та оповитим різними уявленнями, сенсами та трактуваннями, тож, мабуть, не так дивно, що світ мистецтва порушує ті самі питання.

Особистість

Принц-самозванець Моденський – Манери вищого класу – Синдром самозванця – Актори на сцені – Школа джентльменів – Щирість і соціальна мобільність – «Страждання молодого Вертера» – Шерлок Голмс