В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко

Певна річ, не всі піддавалися такій ерозії. Адже Панас Мирний чи Олександр Стороженко, класики нашого красного письменства, були водночас високими посадовцями. Саме причетність до духовної України, до служіння їй словом врятувала їх від розчинення в сановному чиновницькому морі.

Місцеве українське панство рано полишало рідні гнізда, для довершення освіти воно обсідало столиці, при цьому послаблювалися, а то й переривалися живі зв’язки з батьківщиною. Та все ж українство навіть у них не було вбите остаточно: лишалися якимось солодким відлунням у душі згадки про почуті в дитинстві пісні, не в усіх були зовсім притлумлені симпатії до рідного народу, мови, історичних переказів.

Микола Садовський, розповідаючи про тріумф трупи Марка Кропивницького 1886 року в Петербурзі, наводить приклади такого прозріння. Землячки, яких було рясно в урядових установах, почали поступово признаватися: «Я-де тоже малоросе, но уже давно с Украины и говорить не умею, хотя все понимаю; очень-очень приятно познайомиться…»

Десь уже в XIX столітті усталився такий тип: свідомий українець і «общеросс», «смотря по обстоятельствам». Оця роздвоєність не давала змоги розбудити царство національної летаргії, яке живилося ще й тим, що українці увесь вік були чужими на своїй землі. Звідси пасивність, інертність, нехіть до громадської роботи, глухість до потреб національної преси (знаменита «Основа», потоплена не стільки цензурою, як байдужістю земляків).

Як спожалів М. Драгоманов, «нікому було привчити українців пишатися своєю славою». Де вже там пишатися, коли все це заново зазнавало глузування, а вся державна потуга спрямована на виховання «духовного холопства», холуйства, раба, песього обов’язку перед Московщиною» (М. Грушевський).

У праці «Російські впливи на українську психіку» (1913) Д. Донцов окреслив ті перешкоди, що стояли на шляху цього пробудження: це москвофільство в українстві, безмежне схиляння перед російською культурою, «дивна якась духовна залежність від поглядів поступових російських кіл».

Ідолопоклонство українських інтелігентів перед російською культурою відривало їх від безпосереднього контакту з європейським культурним світом, тому «факти літературного невільництва, взяті разом, роблять гнітюче враження.»

Ще М. Драгоманов застерігав, що українська література не стане на свої мідні ноги, поки не братиме всесвітні просвітницькі ідеї безпосередньо з Західної Європи, а не з Москви й Петербурга. «Все діло в двоїстості національної психіки сучасного українця, яка робить з нього раба чужих ідеологій» — цю тезу Д. Донцов підпирає посиланням на наївну віру українців у те, що «російське суспільство, а з ним і правительство, коли не тепер, то в скорій-будучині зрозуміє цілу несправедливість і шкоду для Росії насильницької русифікації 27 мільйонів російських українців».

6 грудня 1915 року на відкритому засіданні науково-літературного відділу Товариства імені Г. Квітки-Основ’яненка в Харкові Гнат Хоткевич у доповіді «Про українську інтелігенцію» окреслив такі її основні вади:

«а) сварливість — що її прояви подибуємо як у князівських міжусобицях, розбратах гетьманів, полковників, сотників козацького війська тощо, так і у взаєминах діячів останнього часу;

б) дріб’язковість, що заважає за дрібними інтрижками здебільша «шкурного» характеру, або за інтересами дрібнотубовими, одностайно іти шляхом загально-національних ідеалів;

в) грошоробство, що заважає ідейній роботі, а також тяжіння до теплих містечок, що посівши їх, українські інтелігенти «страха ради юдейська», старанно замітають сліди перебування в будь-якій, навіть просвітницько-культурній організації;

г) відсутність гарячоїлюбови до свого рідного, чого не подибуємо в інших слов’янських націях, наприклад, у чехів, поляків тощо. Поклоняння Шевченкові в масі інтелігенції — традиційне, не щире: лише то є добрим, що «схвалено москалем або німцем»;

д) найбільша схильність «псуватися» за наявности влади над іншими — схильність, що притаманна всій Нації («доти був чоловіком, поки соцьким не зробили»), як народу, так і верхам його».

Поставивши розгорнутий діагноз цієї хвороби національного характеру, активний діяч нашого відродження називає і її причини, з яких видно, що деформації українського менталітету породжені історичними обставинами, а саме підневільністю народу, котрий опинився на становищі «пасинка своєї батьківщини».

Хоткевич не лише фіксує вади, а й ставить перед інтелігенцією імператив — поклик до їх подолання: «Український інтелігент мусить бути лицарем своєї ідеї, щоб не зраджувати її «лакомства ради нещасного», і не думати, що достатньо тільки пропагандувати ідею (навіть оголошуючи її), а не проявляти хоч деякі самопожертвування на її користь, якщо не мучеництва Шевченка, Франка і деяких інших українських діячів.»

Коли говоримо «система витворювала», «система деформувала», то маємо на увазі абсолютно всі чинники, які сукупно затягували українство в тугий вузол, накладали на нього свій відбиток. Усього тут не охопити. Відомо, приміром, що під час обрання на гетьманство Івана Мазепи, козаки гукали — і це без якоїсь сторонньої спонуки, а від сердця: «Ради за великих государей умирать и кровь свою проливать и в подданстве у них желаем бить вечно» (цитую М. Костомарова «Мазепа»), Це вже за якихось тридцять з лишкою років підданства Москві така жертовність в ім’я «великих государей» увіходила у свідомість волелюбних козаків, а що вже говорити про селянство та обивателів.

Система широко насаджувала доносительство, саме звідси ота «агентурність», яку в українському менталітеті постеріг Є. Маланюк. Згадаймо, що при своєму обранні на гетьмана І. Скоропадський відкрито, в церкві, присягав доносити цареві «о всякой шатости и склонности к сношениям с неприятелями в малороссийском народе». Не вірячи доносам, які сипалися в столицю на I. Мазепу, за ним все ж вирішили мати пильне око — думний дяк Українцев таємно доручив генеральному писареві В. Кочубею наглядати за гетьманом. Якщо вже друга особа в Україні піддавалася на це, то що вже казати про «агентурність» нижчих і зовсім рядових.

Усяка послуга імперії на шкоду українства щедро винагороджувалася: всі наказні полковники, які виступили проти І. Мазепи, одержали звання справжніх, а також жалувані грамоти на села й маєтності. Іван Ніс одержав полковницький уряд у Прилуках і похвальну грамоту за сприяння при взятті Батурина. За вірність царю щедро обдарований був і полтавський полковник Полуботок. Та коли, ставши наказним гетьманом, він домагався прав для України-отже, не в усіх